Чимало може розповісти про свою малу батьківщину дев’яностотрирічна Онися Терапонівна Краснощока, яка вже найстарша тут серед жінок. Її невеличка глинобитна хатинка теж заховалася у низовині поміж зелені. у такій навіть дихається легше, ніж у міській квартирі, що теж, мабуть, додає їй віку. Останні сімнадцять років, як помер чоловік, з яким жила у парі 68 років, вона мешкає сама.
Заміж виходила зовсім молодою, хоч її суджений був від неї на шість років старший. Купили тоді цю хатину та й жили в ній. А так, як Бог не дав діток, ще коли він був живий, радилися, хто б мав доглянути їх на схилі років. І як тепер виявилося, тоді не помилилися з тією радою, бо і з його, і з її близької рідні більшість вже повмирали.
А давай пристанемо до Павла, запропонував тоді чоловік, бо він гарна людина. Вони з дружиною Марією (це дочка чоловікового брата) і доглянуть. Переписала на них і хату, і пай. Але спасибі, не забувають, що самі їдять те і мені приносять, розповіла старенька. Онися Терапонівна дуже гордилася своїми опікунами, причому краще, як дехто відгукується на старість про рідних дітей.
Хворіти їй у житті, звичайно, доводилося, але в лікарні ніколи не була. Розповідала, що натреться, бувало, обв’яжеться – ото і все лікування. Та й ніколи було тоді хворіти. Навіть, як у когось боліли зуби, у Зеленому Гаю тоді був свій «лікар» – народний. Ходила на прийом до нього і вона, як не могла вже витерпіти. Зачепить він зуб ниткою і після такого хірургічного втручання ніби вдруге на світ народжуєшся, згадує.
Як помер батько, мені було півроку, гортала вона сторінку за сторінкою своє життя.
Мама тоді купила теличку, дочекалася з неї корови, то так і вижили. Особливо важко було в голодовку. Вона пригадала пору, коли маленька кварточка круп коштувала три карбованці, стільки ж пляшка молока. Тож щось продавали, щось купляли, так і втрималися на білому світі. Це тепер перебираємо харчами, нарікала вона, а колись що було, на тому і жили. Щоправда, дуже вмирали – і діти, і старші покоління.
– Але чому ж помирають тепер іноді молодими, коли і їжі не бракує, і лікарів?
– Бо поопускалися в горілочку, – одразу ж поставила діагноз бабуся. Колись пили її теж, але маленькими чарочками і рідше. Проте більше говорили, зібравшись компанією, співали. Тепер же ніби щось перевернулося у Зеленому Гаю. Співати зовсім перестали, а горілочку, навпаки, он як дудлять. Дійшло до того, що заробить, буває, дехто якусь копійчину і після того навіть на роботу не йде, поки не проп’є. Неначе оті гроші заважають. От і не витримує організм. А колись хоч і неграмотними були, сама вона закінчила лише один клас, а жили набагато правильніше. А з їжі, то наварить, було, мама борщу, ото і вся дієта. Щоправда, було ще молоко з сім’я – тоді коноплі вирощували на кожному городі, хоч навіть не знали, що таке наркоманія. Пам’ятає бабуся, як мали своє поле, аж поки в колгосп його не забрали. Взамін нарізали клаптик землі далеко від дому.
Пригадала, як її дядько запряг якось у воза свою і їхню корови, і вона поїхала з ним у поле, щоб привезти соломи.
Ледве врятувалася тоді, зумівши по мотуззю злізти з прирубленого воза. Не навчена ходити у возі худоба рвонула додому навпростець через межі, які тоді відділяли камінням. Пішла б оце до церкви, аж помолилася б за це, а чим, як ноги вже не хочуть навіть по рівному ходити. Та і зір вже підводить.
Відносно того, коли всетаки більше нароблялися – колись, чи тепер – у неї теж знайшлося що відповісти. I тепер є такі, які добре працюють, і тоді були. Але завжди не бракувало і тих, хто намагався хитрувати. При цьому навіть Бога не боялися, хоч до церкви ходили. Так само можна сказати і про тих, хто був ласим на чуже. Різниця лише в тому, що колись люди всетаки більше любили одне одного, більше зустрічалися, виручали, допомагали. А тепер так буває не завжди. Проте заздрісників, з яких аж пре ота заздрість, он скільки додалося. Є такі, що взагалі вже не можуть спокійно переночувати, якщо сусід має чогось більше, хоч і всі знають, звідкіля те в нього взялося.
Колись же не заздрили. Тож люди в селі нібито такі самі, а от жити, думати чомусь стали по-іншому: хто дужчий, мовляв, той і кращий, розумніший, і, як кажуть, «на коні».
Пригадалося бабусі, як жилося в селі під час окупації румунами, перефразувавши при цьому відому приказку про те, що «добре красти, як є до чого прикласти». Тоді, мовила вона сміючись, тільки той, хто умів красти, мав до чого прикласти. Більшості ж ледве вдавалося зводити кінці з кінцями. Тепер, на її думку, теж вистачає тих, хто наживається за рахунок інших і їх вистачало завжди. Хоч і всі ходили до церкви, гріха не боялися. Гріх у міх, додала вже сміючись, а «спасєніє» в торбу.
А була і така пора, коли як не вкрадеш, то взагалі не проживеш, з сумом згадала вона.
Проте дуже швидко з’ясувалося, що вже зовсім інше мала вона на увазі. Пригадала, наприклад, як одна жінка з її села взяла в поле пляшку води, а як випила, то натеребила повну зерна, бо як було вижити, не маючи нічого в хаті. Ледве випросила тоді її у міліціонера мама, як та піймалася, щоб не судили, обіцявши йому і город сапати, і за домашнім господарством доглядати. Але навіть у цьому випадку, на її думку, люди тоді були добрішими одне до одного.
А як мова зайшла ще й про бізнес, пригадала, як порадившись якось з чоловіком, спробувала і сама бізнесувати. Так, як пляшка горілки тоді у Зеленому Гаю коштувала 3-4 карбованці, ходили по неї у Яланець, де вона була по одному. От і послав чоловік і її, щоб принесла. Перестелила тоді пляшки у мішку соломою, щоб не калатали, і гайнула пішки попід рейки за вказаною адресою. Поки чекала свіженької, поки скуштували її з гостинною хазяйкою, дещо припізнилася. Чоловік же дома не міг вже дочекатися її з такою ношею і вийшов назустріч.
Як принесли, то почала збиратися компанія. І так з дня на день. Тож в кінці, коли підрахували, аж за голови обоє взялися – віддала у Яланці 70 карбованців, а вторгували тільки 40. Відтоді Хрестом забожилася, згадує бабуся Онися: поки жити буде, по горілку більше не піде. І не ходила.
Чого доброго, саме тому і прожила стільки років з чоловіком у парі. За її словами, вона взагалі сердилася в житті тільки в тому випадку, коли бачила, як чоловік повертався іноді додому напідпитку. І це теж сприяло збереженню їхньої сім’ї.
Розповідала бабуся і про бандита Черниченка – одного з жителів її села, якого знала особисто. Його батько на ту пору був досить заможним, мав землю, воли, а от син обрав зовсім інший шлях у житті. Не можна було зрозуміти батька тільки у випадку, коли той гордився, що його син міг би мануфактурою (себто матерією), яка тоді була дефіцитом, весь Зелений Гай обмотати.
Є про що розповідати, постійно приказувала Онися Терапонівна (на знімку). І все те ще й по-сьогодні доводиться переживати. І так буде, аж поки смерть не прийде.
Але як мова зайшла вже про смерть, розповіла легенду про те, як одна бабуся несла в’язанку дров та й сіла відпочити. А так, як було їй дуже важко, перехрестилася і мовила: «Господи, де вже та смерть?».
Аж тут і смерть з’явилася, страшна така і запитала: «А чого це ти мене кликала?».
Як глянула на неї бабуся, той з переляку проказала: «Щоб в’язку з дровами помогла завдати». Та так і залишилася жити.
Щось подібне можна сказати і про життя-буття Онисі Терапонівни. Тож побажаймо їй пережити ще й столітній ювілей.
Павло КУШПЕЛА
вранці -2…-4° 
