Їх переслідували, садили в тюрми, катували. За що? За істинну віру у Бога? А як же ж загальнолюдське право на свободу віросповідання?
Істинно православні християни та істинно православна церква (ІПХ та ІПЦ) виникли в 20-х роках після того, як православна церква перейшла на позицію лояльності до радянської влади. Істинно віруючі вважали ж її породженням диявола. Штучно створений голодомор, репресії і ще купа гріхів радянської влади стали тільки доказом правоти істинно віруючих людей. Вони не визнавали офіційної церкви, пояснюючи це тим, що багато священнослужителів були перевертнями, які прикривалися маскою божих проповідників. Істинно православні не служили в армії, не брали участі у виборах, не вступали в колгоспи, не мали паспортів. Банкноти з Леніним старались до рук не брати. Та й понині живуть без світла та побутової техніки.
Люди похилого віку розповідають про випадок, коли всіх односельчан загнали в будинок культури на перегляд атеїстичного фільму про Леніна. Істинно православні мало двері не виломили, тікаючи з приміщення.
Багато з них усамітнювались, залишаючись наодинці тільки з Богом та молитвою. Були й такі, які не віталися рукостисканнями та поцілунками, тому що згідно з біблійними переказами Іуда-зрадник виказав себе саме так. Багато істинно православних вели замкнений спосіб життя, тому що їх постійно переслідували комуністи.
– Дванадцять років було моєму татові, коли посадили в тюрму дідуся і бабусю за віру. Тоді він самостійно почав виготовляти горшки, щоб прогодувати сім’ю,– розповідає Георгій, який народився в сім’ї істинно православних християн. Така доля спіткала пізніше і його тата, дядька, тітку – всіх, хто визнавав Бога, а не приймав радянську владу.
– Не давали дихати. На Великдень, інші свята, особливо зранку, коли люди молились, приїжджали з Бершаді по кілька чоловік і все ходили та заглядали, слухали попід вікна, чи бува не моляться. В середньому такі гості бували 2-3 рази на тиждень. Тоді і просто віруючих утискали, в школі на другий день Пасхи перевіряли руки, чи не червоні від крашанок. А нас то й поготів… Ми постійно замикалися. Вікна заслоняли фіранками. Замки були внутрішні, аби не видно, що двері замкнені зсередини. Я ще маленьким був, коли тата посадили. Близько трьох років він відсидів. Якось мене ще малого пробували навіть підкупити.
Давали справжнім пістолетом погратися, а взамін я мав розповісти, хто є вдома і чи моляться.
Коли ходив у школу, то участі в гуртках не брав, в піонерську організацію не входив. Постійно приїжджали і випитували, де ми гроші беремо, якщо не працюємо на Радянський Союз. Жили ми з глиняних виробів. Худоби не тримали, бо не було чим годувати. Город забрали за віру. Залишили вісім соток разом з подвір’ям. Тримали пару вуликів і за тих платили податок, як і за глиняні горшки.
Нікому нічого поганого не зробила сім’я Георгія. Батьки з усіма спілкувались і нікого не цурались, окрім затятих комуністів. Але завжди знаходилось кому скласти про них плітку навіть серед односельчан. Чого тільки не говорили про них! Як тільки язик повертався? Але ж у всіх було виправдання – ідеологія!
– Пам’ятаю, був у нас садок біля хати та горен (піч для випалювання горшків). Спочатку вирубали садок, а опісля приїхав голова сільської ради та ще чоловік із сім і знесли бульдозером. За кермом був сам голова, тому що тракторист відмовився, не захотів валити, – продовжує свою розповідь Георгій. – Бувало, прийде хтось із начальства, зайде в хату і каже: «Дайте води». Мати принесе кухлик. Він вип’є, а потім каже: «А ми не хотіли пити, просто хотіли перевірити, чи дасте ви нам води, чи ні». Часто приїжджали і часто забирали – то в Бершадь, то в сільраду.
Дядька Георгія якось і силоміць виносили з хати.
Сам Георгій хрещений у домашніх умовах. У Бога вірить і до церкви ходить. Дякувати Богу,ще живі і його батьки, які по сьогоднішній день залишаються істинно православними християнами.
Вони пережили багато в своєму житті, але ніякі комуністичні переслідування та інші негаразди не зламали їхньої віри. Офіційно вони не існують, тому що не мають ніяких документів, але Бог їх знає і без паспорта.
Сьогодні вже рідко де можна зустріти істинно православних християн. Але ці люди хоча б зараз уже можуть спати спокійніше. Надзвичайно добрі душею, чого так інколи не вистачає нам. Вони ніколи не покидають один одного в біді. Завжди допоможуть і поділяться останньою крихтою хліба.
Пам’ятаю, моя бабуся теж була істинно православною. Завжди збиралися разом з іншими і співали псалми. Частенько чула я їх і в будень, і в свято. Коли хтось із істинно православних захворіє, вони піклуються про нього і молять Бога за його здоров’я. А чи багато з нас безкорисливо прийде на допомогу? Чи хто пожертвує власним комфортом заради святої віри? Чого ми варті без тих безкінечних папірців, в яких тоне наша людяність, доброта, чесність, наша віра? Над цим варто замислитись кожному з нас.
Ірина МАЛІЦЬКА, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. І.Я. Франка
вранці -2…-4° 
