Певно, щоб вітер не розвіяв залишків всілякого непотребу… Ще кілька років – і при такому підході до природи цей маленький смітничок перетвориться на велике сміттє - звалище. Якщо до цього часу ми ходили в ліс за грибами і перекидали сухе листя, то ще трішки і це будуть поліетилен, пляшки, папірці та інші відходи.
Ще один стихійний смітник «красується» на вулиці 50річчя Жовтня. На покинуте подвір’я зносять непотріб з усього кутка.
Які думки виникають з цього приводу?
Найперше. Ми, українці, не можемо так прожити, щоб самі собі в борщ не наплювати. Маємо такі багаті ліси, повноводні ріки, озера і не бережемо. Звикли жити в бруді, дихати газами, їсти продукти з ГМО… Скоро помирати будемо на власних смітниках.
На мою думку, ця проблема має два витоки.
Перший – це наша ментальність. Останнім часом мені здається, що всі ми так виховані – після себе обов’язково маємо залишити слід.
Тільки який? Ми не вміємо так відпочивати, щоб піти і не залишити свою «шикарну» галявину іншим. Нам обов’язково потрібно вирізати на всіх ближніх деревах «МИ ТУТ БУЛИ!». Так і хочеться крикнути вслід, що оце ваше «були» видно здалеку. Добре було б, якби до кожного напису додавали ім’я та прізвище того, хто залишив такий «слід». Але ж ні, такі «любителі природи» воліють залишатися невідомими для широкого загалу.
Другий витік – люди не знають, куди їм викидати сміття.
Адже у кожному населеному пункті є спеціально відведене для цього місце, виділяється транспорт для вивезення відходів, який робить це у визначені дні і години. У нас це місце є за селом (колишній скотомогильник), але не всі люди про це знають. Тим часом, це дуже важлива проблема, яку не можна ігнорувати нікому, найперше – органам місцевого самоврядування.
…У нашій країні багато міністерств і міністрів, але вони мені більше нагадують учнівське самоврядування. Від погрозливих табличок із написами «Сміття не викидати» тільки вершечки видніються з-під куп папірців. Ми живемо в екологічно хворому середовищі, політика уряду в цьому (і не тільки!) напрямку кульгає. При цьому практично кожен з нас переймається тільки своїми кільканадцятьма квадратними метрами. Все, що перебуває у нас «за воротами», позначене відомою приказкою «Моя хата скраю». Хоча наше законодавство передбачає адміністративну і навіть кримінальну відповідальність за викидання сміття у непризначених для цього місцях. Частина перша статті 239 Кримінального кодексу України звучить суворо: «Забруднення або псування земель речовинами, відходами, шкідливими для життя, здоров’я людей або довкілля, – карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років…». Але не доводилося чути, щоб хоч когось покарали за цією статтею.
Якщо вирахувати згаданий вище штраф із зарплат порушників, то чи станемо ми багатшими? А тим часом як мало потрібно, щоб зберегти наше неоціненне багатство – унікальну природу, частинкою якої є ми самі. Як це робити, маємо повчитися на прикладах провідних європейських країн.
Нині багато говориться і пишеться про перспективи вступу України до Євросоюзу.
Та чи готові ми до цього?
Ірина МАЛІЦЬКА, студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. с. Осіївка.
вранці -2…-4° 
