Збаразькі – володарі Бершаді

Якщо це так, то князь Корибут є родоначальником відомих у нашому краї династій Збаразьких та Вишневецьких.

Надалі литовська влада зміцнює свої позиції у Східному Поділлі, будуючи ряд нових укріплень, у т.ч. в Літині, Могилеві, Теплику, Бершаді.

Часом появи Бершаді вважають 1459 рік. Ця дата умовна, традиційна. Можна лишень стверджувати, що розташування Бершаді свідчить на користь досить раннього існування тут поселення та зведення литовської фортеці. До речі, час, про який говоримо, був досить сприятливим для просування цивілізованого життя в степи між Дніпром і Дністром. В цьому процесі, безпосередньо пов’язаному із потребами транзитної торгівлі, наш край не міг бути обійдений.

На рубежі XV-XVI століть сталася катастрофа: майже всі українські землі були спустошені кримськими татарами.

Залишатися жити на татарському порубіжжі могли тільки відчайдухи, які й започаткували нову військово-господарську корпорацію – козацтво.

У 1569 р. Литва та Польща об’єдналися в союзну державу, що сприяло потужній хвилі шляхетської і селянської колонізації нашого краю. Багато українських князів, які втратили політичні позиції, звернули свою енергію на розбудову власних державуділів, створюючи «на кресах» велетенські латифундії – здебільшого шляхом скупівлі за безцінь земель у збіднілого місцевого боярства. Сюди ж проникають й польські землевласники, адже уряд не жалкував землі, яку так важко було захистити і впорядкувати.
Знаємо, що протягом XVI ст.

у Європі різко зросло споживання. Наші землевласники відреагували оперативно й, якщо говорити про Брацлавщину, то тут почали випасати худобу на експорт, створювати фільварки, розвивати селітряну промисловість, потрібну для виробництва пороху тощо. Поруч із скотарством та у зв’язку із ним розширювались площі під пшеницею, хоча врожайність її залишалася доволі низькою – 5-6 цнт/ га.

Отже, саме власники великих і малих маєтностей мали вирішальний позитивний вплив на розвиток нашого краю. З часом найбільшими землевласниками тут стали князі Збаразькі.

Ставши воєводою брацлавським, Януш Збаразький зібрав маєтковий комплекс, який сягав майже 19 тис. димів, що було в два з половиною рази більше, ніж у найближчих його конкурентів – Калиновських. Власне, у всій Україні Збаразькі за обсягом земельних володінь поступалися лишень родині Заславських.

Тільки на Брацлавщині володіння Збаразьких обіймали Прилуцький ключ та територію від Погребища до Бершаді, від Ладижина до Немирова. Цей рід нарощував землеволодіння не тільки за рахунок посагів і королівських подарунків-вислуг, а й розоренням слабшої шляхти.

Схиляючись перед організаційними і військовими здібностями брацлавського воєводи, трансільванський князь Стефан Баторій, обраний польським королем, говорив так: «Якби польська вольність шукала королів удома, а не на чужині, Януш був би гідним корони». Німецький імператор ставив Збаразького на один рівень з московським царем.
Князь Януш неприховано опікувався козацтвом. Ще у 1578 р. турки скаржилися польському королю на Збаразького за те, що він утримував у своїх володіннях козаків, які здійснювали напади.

Так само у прямий зв’язок з протекцією Януша Збаразького тогочасні джерела ставлять походи претендента на молдавський престол Іона Води – відомого нам Івана Підкови.
Можна припустити, що Бершадь та ряд сусідніх із нею волостей потрапили до Збаразьких десь на самому кінці XVI ст. Відомо, що осадчий Збаразького Василь Босий поставив у Бершаді фортецю, яка згодом стала гніздом місцевого козацтва.

Цікаво, що сеймовою ухвалою 1609 р. за значні заслуги перед короною польський магнат Валенти-Александр Калиновський отримав Уманщину. Тож володіння двох знаних родин стикалися саме на Бершадщині, імовірно вздовж річки Південний Буг.

Іван Франко, говорячи про фатальну помилку поляків, зауважував, що Варшава сама ж надсилала коронні війська для знищення козацтва, яке було одним природним захисником кордонів польської та української земель від татар й, відповідно, повинно було бути самим вірним союзником Польщі.

За посилення кордону якраз виступали брати Збаразькі, але марно. «Битися зараз треба, а не просити», – говорили вони. Їхню позицію можна зрозуміти, адже володіння родини на Брацлавщині безпосередньо виходили до небезпечних південних рубежів. Як відомо, кордон із Туреччиною проходив тоді по Саврані. Тобто Бершадь була прикордонною фортецею.

Можна припустити, що й поселення Вовчок, започатковане Василем Босим, було на початку таким собі переднім сторожовим пунктом, висунутим в степ.

В 1617-му Річ Посполита опинилася перед загрозою з боку османів, які вислали в Україну свого кращого полководця Іскендер-пашу. Був укладений Бушівський договір, за яким польська сторона брала на себе зобов’язання платити данину татарам, заборонити козакам виходити в Чорне море, зруйнувати прикордонні козацькі фортеці Бершадь і Рашків.
Про сумні події 1617 р.розповідає І. Франко у статті «Спалення Бершаді».

Під час польсько-турецьких переговорів у Буші, за словами польського літописця, турки скаржилися: здобувши через свою енергію у всяких ділах становище старшини в Бершаді, Василь Босий призвичаїв міщан до того, що вони звідти почали робити часті напади. Незадовго перед тим, наприклад, Босий, узявши в полон свояка одного із турецьких воєвод, демонстративно тримав його в кайданах. Посланці султана Ахмеда скаржилися на зухвальства козаків і виставляли давні та нові шкоди. Під цим приводом вони домагалися знищення містечок, що були осередками козаків. Поляки опиралися вимозі знищити стільки важливих фортець. І тоді турки виголосили ультиматум султана, що коли поляки не згодяться зруйнувати своє містечко Бершадь, їм велено зірвати переговори. Гонорова шляхта зметикувала, «що легше дійти до миру через шкоду, ніж через війну».

Поляки лише остерігалися, щоб цьому не спротивилися князі Збаразькі, яким належало містечко. Одначе все залагодив великий коронний гетьман Жолкевський. Він домовився із Юрієм Збаразьким, котрий на той час перебував зі своїми вояками у розташуванні гетьманських військ. Останній великодушно відступив Бершадь.

Напередодні знищення Бершаді козаків терміново послали у похід, начебто перейняти орду. Тоді посланець князя Пясковський прибув з польським загоном до Бершаді. Повідомивши міщан, що їм загрожує напад ворогів, він схилив їх до того, аби схоронилися в безпечніше місце. Сам же, не гаючи часу, велів кільком посвяченим у таємницю людям підпалити містечко.

Нагадаю, що усі міста того часу, як твердив подорожній Павло Алепський, були укріплені. Вони мали вал з дерев’яним частоколом для відбиття атак кінноти, а другий вал –«замок» – мав звичайно подвійний ряд укріплень з рівчаком поміж ними. Рештки старих земельних валів-укріплень зберігалися у Бершаді довгий час й, навіть, потрапили до міського герба 1796 року, а також до сучасного герба. Ще у середині минулого століття про наявність валів свідчили спеціалісти, які вели паспортизацію пам’яток історії та культури. Зараз у переліку таких пам’яток району бершадські вали не значаться. Місцеві краєзнавці вказують на правий берег річки Дохно в межах сучасного автовокзалу та підприємства «Агромаш», де розташовують козацьку фортецю.

Після подій 1617 р. краківський літописець Петрицій оповідає, що «козаки розлючені не лише до порту і найближчих приморських, а й до внутрішніх міст і сіл турецьких стали проникати, облягати й руйнувати». Отже, бершадські козаки не знали про замисел шляхти й були впевнені, що місто спалили турки.

Жителі Бершаді були переведені на лівий берег Дохно, де заснували нове містечко.

До нього прибуло багато євреїв, які займалися торгівлею, ремісництвом та корчмарством. В історії Бершаді започатковувався новий етап – становлення торговельноремісничого містечка.