ШУМИЛІВ

Село, ймовірно, виникло в кінці Х/І століття. Назву пов'язують із шумом хвиль Південного Бугу. Інша назва - Озірне, Озеро.

За адмін.поділом 16 ст. Брацлавський повіт 16 ст.
За адмін.поділом 19 ст. Ольгопільський повіт 19 ст.
За адмін.поділом 20 ст. Бершадський район

 На правому високому скелястому березі Південного Бугу за 25 км від райцентру і за 8км від найближчої залізничної станції Генріхівка розташоване село Шумилово.
 

Історія села. За народними переказами село було засновано в XVIст. Старі назви села – Озірне, Озерне. Озірне – значить озирати, далеко бачити. І це справді так. З високих шумилівських круч на багато кілометрів видно лівобережжя Бугу. Цілком зрозумілою є і друга назва села: Озерне – від слова озера. Феномен полягає в тому, що озера існували справді, оточували село з різних сторін. Етимологія ж теперішньої назви села Шумилово має свою історію, яка пов`язана з річкою Південний Буг, що тече біля села. На річці багато кам`яних порогів, тому шум води чути здалеку. Якщо етимологія перших назв пов`язана з зором, то друга – зі слухом.

Перше поселення налічувало 15 хат. Довжина села була близько 1200 метрів. В той час село Озерне належало пану, який жив в селі Усті. Пізніше він подарував села Озерне і Маньківку пану( прізвище не відоме), якого називали воєнним маршалом. З того часу за наказом пана село Озерне було перейменовано в Шумилово. Із наказу цього ж пана при дальшому заселенні було залишено посеред села велику площу землі для побудови церковного храму. Після пана «маршала» село перейшло до рук пана Шулятицького, який жорстоко поводився із жителями. Він примушував відробляти панщину: селяни орали поміщицьку землю, збирали для нього урожай, пасли панську худобу.
 

У 1870 році Шумилово перейло до пана Єловіцького, який мав у своєму володінні поля, що знаходилися навколо сіл Шумилово і Маньківка. Пізніше сусідню Маньківку він віддав в оренду Грушевському, а сам господарював у Шумилові до 1917р.

Спочатку в селі Шумилово була волость, до якої налжали села Маньківка і Берізки. Коли волость ліквідувалась, то Шумилово стало належати до Устянської волості Ольгопільського повіту Подільської губернії. Так було до 1918 року. 

Починаючи з часу поділу на райони, Шумилово відійшло до Джулинського, а з 1932 до Бершадського району.

Перший храм в селі на честь святого Євангеліста Луки зведено в 1752 р., в 1881 р. збудували шумиляни другий дерев`яний храм того ж імені. Давно те було, і мало хто вже сьогодні знає, чиїм коштом і хто звів цю перлину Подільського краю. Хоча «Єпархіальні відомості» під роком 1886 повідомляють ім`я і прізвище будівельного десятника Микиту Лукашенка. Після спорудження храму він став старостою церковної общини. На будівництво храму він же пожертвував «левову» частку потрібної суми, решту – прихожани. Цей храм особливо цінувався тим, що в ньому знаходився трьохярусний іконостас, який був особливою копією іконостаса в Берест-Литовському соборі Гродненської губернії. В 1861р. в селі було відкрито церковно-приходську школу. Дітей навчав священник Іоанн Белінський.

Згідно щорічного реєстру в Шумилові в 1860 році проживало 828 осіб, з них: 424 чоловіки та 404 жінки. Всі вони були українцями і займалися в основному землеробством.

У 30-х роках минулого століття комсомольці, під покровом ночі облили церкву гасом аби її спалити. По проведінню Господньому у цей час йшов з роботи син Микити Лукашенка Семен. Зрозумівши, що трапилось, він почав дзвонити у церковні дзвони. Таким чином святиня була врятована.

У післявоєнні роки Семен Микитович був старостою громади. Це він замовив у Бершаді, у місцевого художника А.Жуковського образи, які нині прикрашають центральний купол храму. Колишній староста Мефодій Сиротюк приклав багато зусиль, аби гарно обладнати церковний двір, поставити гарні ворота та огорожу.
 

Втановлення радянської влади. До революції селяни ходили до попа заробляти – жати зап`ятий сніп: чотири – пану, а п`ятий – собі. Так, важкою працею селяни створювали господарство і будувались. Та прийшла коликтивізація, селянин, що мав корову чи коня – вже куркуль. Таких куркулів в селі було багато. Колективізація розорила село, перетворила хлібороба на жебрака. За відмову вступити до колгоспу, за власну думку, за те, що важко робив, селянина тиснули податками.
Село було розділене на два колгоспи: «Шевченка», який очолював Гудима Микита і «Парткомуни» - головою колгоспу був Засядьвовк Потап Борисович. Селяни, які мали свої землі, коні, не хотіли йти в коглосп, але так добровільно-примусово поступали, віддаючи свої воли та сільськогосподарський інвентар.  

Перша заповідь колгоспу – перший хліб – державі. Те, що залишалось, віддавали людям на трудодень по 300 г хліба, грошей не давали. Все ж таки люди не хотіли підкорятися владі.Масового поширення набули, так звані, «волинки» - протест. Одного разу зібрались жінки з лопатами, сапами, вилами і пішли до колгоспної контори. Почалась стрілянина, під час якої було вбито Вербецьку Теклю.

В період Великої Вітчизняної війни село Шумилово находилось під владою Румунії. Окупантами було встановлено свої загарбницькі порядки.

В кінці 1941р. в село Шумилово доставили більше півтисячі євреїв із Буковини і розмістили їх в колишній конюшні. Побутових умов для життя не було ніяких: приміщення не опалювалось, води не було, ніякого освітлення в нічні часи також не було. А про харчування також можна було не мріяти. Через деякий час почалась епідемія висипного тифу. Щоб вижити люди ходили по селі, міняли свої особисті речі на продукти. Тифом хворіли всі: і сільське населення і євреї. Медичної допомоги не було, ліків також, тому смертність була надзвичайно великою. Вимирали цілі сім`ї. Похорони були щоденно.

В сусідньому селі Маньківці розміщалась Ромунська комендатура.

Після Великої Вітчизняної війни в селі так і залишилося два колгоспи.Орати не було чим.Жінок було організовано у 8 ланок (по 8-12 душ), які вручну не по ораній землі, садили кукурудзу та жали її потім серпами. Норма на одну людинк – 40 кіп( копа – 60 снопів).

У 1950 році когоспи з`єднали в один «Парткомуну». Оплата колгоспників за трудодень становила 4-5 кг зерна. Люди працювали і старались добиватись найвищих показників. Передову ланкову Остафійчук Килину Фадеївну було нагороджено швейною машинкою.

Сільске господарство поволі налагоджувалось. В колгоспі були вівці, корови, свині, коні.

У 1956 році побудували птахоферму, на якій утримували качок, гусей та курей.
В селі була своя сільська рада. В 1958 році Шумилово об`єдналося з Черняткою в один колгосп ім. В. Леніна. Головою колгоспу був Тимофій Судачок. На триторії села Чернятки .У 1966- 1968 роках колгосп побудував три капітальні приміщення для корів, приміщення дитячого садка, клубу, бруковану дорогу, тракторний стан. До 1965 року в селі працювала дільнича лікарня з пологовим відділенням. В ній працювало три медпрацівники. Також були продовольчий та господарський магазини. 

Вберезні 1972 року Шумилово відділили від Чернятки і об`єднали із Маньківкою в один колгосп «12 –річчя Жовтня». Головою колгоспу був Булка Борис Дементійович. У 70-ті роки будується ще чотирьохрядний корпус для корів, дві силосні ями, майстерня в тракторній бригаді, кузня, будинок відпочинку для трактористів, столова. При школі відкрито залчне відділення без відриву від виробництва, де трудівники села здобували середню освіту. На належному рівні працювали клуб та бібліотека, дитячий садок , кімната побутового обслуговування, медпункт був окремим приміщенням.

У 80- ті роки було збудовано ЗАВ – 20 для очищення зерна, двохповерховий будинок з банею і контора на горі. В клубі працювала естрада на чолі з О. Літвіненком. В репертуарі були пісні на різну тематику. Колектив духових інструментів очолював Б. Федоришин. Швейна майстерня , де працювала Г. Усата , обслуговувала сільських жителів.

Роки незалежності. Після проголошення незалежності України, село перейшло до нового етапу державотворення- зявилися нові форми господарювання. В 1994 році відбулось розпаювання земель. На базі колишнього колгоспу «12 – річчя Жовтня» в березні 2000 року було створено СТОВ «Лан». Директором товариства обрано Савченка С.П.

Працюючим та пенсіонерам, які весь вік проробили в колгоспі СТОВ «Лан» наділили земельні паї. Розміром земельного стпновить 1,46га.

Крім СТОВ «Лан» землі в селі орендують ще 6 приватних власників:
СФГ «Поділля» - Сиротюк М.І.
СФГ «Каскад» - Білик В.І.
СФГ «Світанок» - Таран А.А.
СФГ «Роднічок» - Усатий П.І.
СФГ «ЛУЧ» - Ужвак В.І.
СФГ «Україна» - Колібабчук В.І.

В їхній власності по 10 га землі.
СФГ «Роднічок-2» - Нечипуренко О.Ф., в його власності 2 га землі. Також є одноосібники, які забрали свою частку землі з колгоспу і господарюють самі. 

Соціальній сфері села із земельного запасу в 2001 році наділено 10 га землі. Станом на січень 2006 року в селі проживає 680 осіб, чоловіків – 327, жінок – 353, з них працездатних – 332, пенсіонерів – 232, молоді віком до 28 років – 109 чол.
Населення села обслуговують магазини, які знаходяться у приватній власності Кошляка В.П., «Одісей» - Усатого О.В., «Анатолій» - Літвіненко О.В., «Денис» - Літвіненка О.О., «Конвалія» - Даценка В. І. 

Та порівнюючи соціально-економічний розвиток села з минулими роками, то він знаходиться в дуже незадовільному стані. Для побуту населення в селі відсутні будь-які умови. Більше не працює швейна майстерня, баня.Порівнюючи фельдшерсько-акушерський пункт з минулим ФАПом, то висновки жахливі. Внаслідок слабкої матеріальгої бази та дефіциту коштів, ФАП ледве зводить кінці з кінцями. Не в кращому стані знаходяться і осередки культури на селі – клуб і бібліотека. В зимовий період опалюються електрокаміном. І в клубі, і в бібліотеці тече дах, потрібний капітальний ремонт.

Дитячий садок взагалі не працює. Дітей дошкільного віку возять в Маньківку в дитячий садок. Єдиними закладами, якими ще можна гордитися є школа і церква. Це дві установи, які функціонують на належному рівні. Хоча учнів в школі набагато зменшилось.

Шумилово завжди відзначалось своєю духовністю. Тому у неділю, у дні великих православних свят у церкві завжди багато людей. Церква функціонувала безперервно. Завдяки відданості духовній справі отця Манзенка Анатолія Петровича, церква знаходиться в гарному стані.

За добрим українським звичаєм, будь-яке свято не обходиться без традиційного хліба-короваю. Сьогодні знаною в селі є коровайниця Товмаченко М. А.
Але через фінансові труднощі, втрати надій населення на кращі зміни, руйнується село, молодь тікає, залишаючи його. Вони виїжджають до інших місць для пошуку роботи, та кращого соціально-культурного та побітового життя. Залишається лише згадка про минуле.