"ДАЙ, МАТУСЮ, ЇСТИ..."

Степовий Олексій Пилипович
НародивсЯ у 1927 роцІ в с.ДжулинцІ
В кінці 1932 року почався сильний голод. Вийшов приказ уряду, згідно якого треба було виконати хлібоздачу. Ходили спеціальні люди і збирали хліб, а пізніше хліб вже почали шукати по хатах, шукали списами.
На моїй вулиці у старій хатині жив дуже кволий чоловік, то коли їздили на возі, щоб зібрати трупи по селі, то заїхали до нього. Він був ще живий, але щоб не вертатись другий раз за ним, його кинули на воза до мертвих і повезли до ями.
Моя мама, Катерина Олексіївна, добувала їжу як могла: вночі ходила збирати колоски – приносила по півстаканчика, а приходила аж рано. Їли все, що могли. На городах розпорпували торішню бараболю, листя з липи. Деякі люди їли молоде жито, але багато з них помирали.
Нас у сім’ї було троє дітей. З мене прозивалися „сухий», бо важив 20 кілограмів.
Весною 33-го стали садити бараболю. Тим, хто садив бараболю, давали біленьку водичку – воду з мукою. Не можна було взяти ні одної бараболини. А моя мама пришила до спідниці кишеню і клала туди маленькі біленькі черепки. Коли садила бараболю, то замість одної кидала дві, а зверху біленький черепок. Потім вночі, коли сторож засипав, йшла по видніючих черепках і забирала одну бараболину, а одну залишала, щоб росла. Додому приносила по кілька бараболинок.
Весною відкрили дитячий садок, їсти там давали дуже мало, хліба як спічечна коробка.
Коні здихали від голоду, а їх мастили „карболкою» і закопували. Люди викопували їх, і хто, що вхопив, те ніс додому і їв. Моя мама раз принесла голову, з неї зварила холодцю, то ми кілька днів їли. А м’ясо зверху було в «карболці», то мама мила в десятьох водах і кілька разів виварювала, аж потім їли.
Моя мама – свята жінка була, все що могла і не могла для нас робила. А я знав таких людей, які не могли знайти собі їжі, то лежали в хатах і лиш кричали: „Їсти, їсти!», поки не вмирали. Мати прожила 102 роки, брат і сестра теж вижили, а батько, якби не був побитий, то може жив би.
33-ій – це страшна, жива історія!!!
Не дай, Боже, вам такого пережити!!!
Крамар Євгенія Сергіївна
НародиласЯ у 1928 роцІ в с. ДжулинцІ
У 1932 році мені було чотири роки. Тоді я ходила в ясла, мати була на роботі у полі, а батько був слабий, у нього попухли ноги від голоду. У мене ще була старша сестра Нюра з 1917 року. Вона також захворіла від голоду і померла майже в один день з батьком.
Пам’ятаю, як мама пішла на роботу в поле. Вона наварила супу, і понасипала сестрі і батькові, і сказала дати їм вдень їсти. Я тоді гралася на дворі. Як перший раз вбігла в хату – сестра спала, то я пішла знову гратися. Я ще не розуміла, що вона вже померла. Але до нас тоді зайшла сусідка і спитала мене за Нюру, а я сказала, що вона спить. Сусідка зайшла в хату і сказала, що Нюра померла. Батько помер на другий день, бо дуже хотів їсти. Тоді трунів не було, то померлих завивали в рядна і так везли на цвинтар, та й закопували в малі ями. У нашому селі померло багато людей з голоду.
Прийшли жнива, люди позбирали жита і на круподерках дерли на куліш. Після цього люди почали потроху оживати.
Більше нічого не пам’ятаю, бо ще мала була.
Кіцул Віра Яківна
НародиласЯ у 1924 роцІ
В 32-му році був страшний голод, тоді ходили спеціальні люди і шукали хліб по хатах, забирали все до грама. Люди спочатку пухли з голоду, а потім висихали, в них з рота текла слина, бо вони дуже хотіли їсти. А коли їздили ті, що збирали мертвих, то забирали і тих, хто не міг рухатися, щоб другий раз не повертатися.
Я також дуже намучилась, і пухла, і голодувала. Моя мама добувала для мене все, що могла. Вночі кудись ішла, а під ранок приносила одну бараболину, чи жменьку пшенички, то була велика радість. Ми перекопували весь город, щоб щось знайти з’їсти – торішню бараболю. Їли жаливу, листочки липи, цвіт акації.
Весною почали садити бараболю, а за цю роботу давали воду з мукою, але лише на одного. На жнива мама іноді приносила додому по 3-5 бараболин. Ходила вночі, коли сторож засипав, бо за ту бараболю могли і вбити. А ще їли худобу. Коли коні дохли від голоду, то їх облуплювали і обмащували якоюсь гидотою, а потім закопували. Люди находили тих коней, роздирали і несли додому, а потім, незважаючи на сморід від того м’яса, варили і їли. Їм мусило пахнути, бо вони дуже хотіли їсти.
Заміхора Ксенія Яківна
НародиласЯ у 1929 роцІ в с. ЧернЯтцІ. НинІ проживаЄ в с. ДжулинцІ
Нас у мами було шестеро. Двоє померли ще зовсім маленькими. Батька забрали, як куркуля. І мама Явдоня залишилася з чотирма малолітніми дітьми у землянці, бо хату у нас забрали і зробили з неї сільський клуб. Коли прийшов голод, мені було чотири роки. Пам’ятаю, як мама брала мене найменшу у мішок на плечі, щоб я збирала колоски на колгоспному полі. Дуже боялася, що як приїде об’єжчик на коні, то буде бити нагайкою, або забере у темну. А мама все наказувала, щоб я не їла зерно, бо помру.
А коли старша сестра Катя найшла на сусідській клуні велику фасолину, то вирішили віддати мені, бо я найменша, щоб не померла. Хоч мала була, а помню як жадібно на мене дивилися брат і сестра, як я гризла фасолю.
Господи, щоб ніхто не пережив такого страхіття більше, як нам прийшлося...
Кравченко Софія Юхимівна
НародиласЯ у 1921 роцІ в с.Ставках. НинІ проживаЄ в с.ДжулинцІ
Страшні роки голодомору я зустріла одинадцятирічним дівчам. Наша сім’я складалась із п’яти чоловік. Рік був неврожайним. І для того, щоб прогодувати сім’ю моя мати ночами пряла мітку, ткала на верстаті, щоб на ранок пішки піти до Гайворона і продати свою роботу. За вторговані гроші купувала кусочок хліба, десь вагою 200-300 грамів, трішки круп.
Зерно, яке селяни мали про запас, вилучали під час обшуку члени, так званих „трійок». Маючи в руках металеві шпички, вони ними проколювали печі і груби. Якщо хтось там замурував зерно, то його повністю вилучали. Також брали квасолю, крупи і залишали людей без нічого.
Мама шукала на городі люцерну, кропиву, листя буряка і з цього варили „бевку», яку заправляли жменькою муки. А якими ж нам були смачними млинчики, спечені із тертого буряка та цвіту акації. Маленькому Гавруші купували півлітра молока. Таким чином ми вижили. Наша сім’я не втратила нікого.
В нашому селі були сім’ї, де повмирали і батьки, і діти. Їх, опухлих, вмерших вивозили на кладовище і там ховали в одну яму всю сім’ю. Якщо із сім’ї чудом залишалась дитина живою, то її, вже сироту, забирали в колгоспні приюти – патронати. В цьому приюті були мої родичі.
Дякуючи нашим батькам, ми залишились живими. В наш час ми живемо в достатку. Нехай таке горе, яке мені довелося пережити в дитинстві, оминає нашу державу, всіх людей!

Мамо! Їсти...
Вже не плачуть,
тільки стогнуть діти :
– Мамо!.. Їсти...
– Діточки... нема ...
– Мамо, їсти ...
дай, матусю, їсти ...
В ноги змерзли...
холодно... зима ...
– Боронь, Боже, та
на дворі ж літо ...
Вийшла в сіни тихо,
як мара.
– Зараз я прийду,
чекайте, діти,
Ще зарано вам земля
сира.
Ось і поле, тільки що
зіжате,
Колосочок, ще один...
– Зерна хоч би жменьку,
Кілька зерен дати малим
дітям...
– Совісті нема!!!
– Знову тут! Та скільки
вже казати!!!
Притиснула жменьку до
грудей...
– Відпустіть... нема чим
годувати...
Згляньтесь, в мене ж
четверо дітей! . .
Прочинила двері в хату –
тихо ...
Ні прохань, ні стогону
нема...
– Боже милий, лишенько!
Ой, лихо!
Що ж ви, діти,
... діточки ... зима ...
Лариса ЗамІхора,
вчителька історії Джулинської ЗОШ
І-ІІІ ступенів.

Із книги вІдомого Історика, професора ВІнницького педагогІЧного Інституту
І.Г. Шульги „Голод на ПодІллІ”, виданоЇ до 60-рІЧЧЯ голодомору 1933 р.:
І. Поворозюк із с. Поташня Бершадського району згадує:
«Першим почав здавати батько. Він ледве ходив, бо був дуже виснажений, часто навіть з печі не злазив. Помирав довго. У голодній, холодній хаті ми разом з матір’ю сиділи біля нього мертвого і плакали. Не думав і не гадав батько, що забере з собою багатьох своїх дітей.
Уже весною, коли появилась лобода, липове і вишневе листя, ми принесли із лісу молодих бруньок ліщини, назбирали там равликів, перемішали все і зварили якусь бурду. Та це не врятувало. На початку червня помер брат Гнат. Труну не було з чого робити, тому мама сама положила Гната на ряднину і віднесла його на цвинтар. Разом з нею ми йти не могли. Через кілька днів помер брат Фанас. На наступний день віднесли і його в ряднині. Через два тижні помер півторарічний Тодось.
– Господи милосердний,– бідкалася мама.– Де ж я вам стільки ряднинок наберу? Дмитро знайшов десь на горищі старий мішок і допоміг мамі віднести і поховати Тодося, а через місяць померла сестра Стефаня, якій було дев’ять років.

Про що писала райгазета у 1932-1933 роках
Працюючи в облдержархіві над матеріалами з історії рідного краю, не міг обминути і підшивок бершадської районної газети, яка в 30-50-их роках носила назву "Соціалістичний шлях". Привернули увагу, зокрема, комплекти за 1932-1933 роки. Відзначу, що за ці роки в газеті жодного разу не з'явилося слово "голод". Лише в одній маленькій замітці розповідалося про голод... в буржуазній Румунії. В інших же матеріалах йшлося про "грандіозні успіхи колгоспного ладу", "зростання добробуту селян", а найбільше – про "рішучий наступ на куркулів", темпи хлібозаготівель у 1932 році, що, як відомо, стали передумовою страшного голодомору.
Газета відображала офіційний погляд на події того часу і, звісно ж, не могла бути об'єктивною. Та якщо уважно вчитатися в публікації того періоду, то можемо деякою мірою відчути атмосферу, в якій жили, працювали і вмирали наші люди. Чого варті лише заголовки та "шапки" в газеті. Ось лише деякі з них: "За гноїння хліба треба судити". "Винайти куркульський хліб, і здати державі!", "Нещадна кара куркульським недобиткам і зривникам хлібозаготівель!", "Партія не потерпить у своїх рядах зрадників і шкідників!".
Всі ці та подібні заклики повторювалися з номера в номер крупним шрифтом. А під ними розміщувалися публікації, в яких йшлося про конкретні випадки "саботажу", приховування хліба. Нікого не цікавило, що, можливо, то селянин заховав свою останню надію, щоб порятувати дітей від голодної смерті. Ось коротенька заміточка:
"Підкуркульники села Шумилова Сиротюк Профир, Сиротюк Килина та Баришенко Семен весь час відмовлялися виконувати своє контракційне зобов'язання по хлібозаготівлі, заявляючи, що в них хліба немає.
Сільрада застосувала до них, як до злісних контрактантів, безспірне стягнення: у всіх трьох знайдено закопаний хліб. Сиротюк закопав хліб у гною і на садибі, Сиротюк Килина – на подвір'ї, Баришенко – під хатою.
Біднота та актив Шумилова по-справжньому взялися виконувати план хлібозаготівель і особливо відзначилися Козюренко, Гудима, Швець і Білик."("Соціалістичний шлях" № 116, 7 листопада 1932 р.)
"Активістам" було за що старатися. Адже постановою президії Бершадського райвиконкому було ухвалено план хлібозаготівель будь-що виконати протягом листопада 1932 року. А для тих, хто найбільше відзначиться в цьому, виділялися три премії. Перша – перехідний прапор і на 500 крб. промкраму для активу, друга – радіоприймач і на 300 крб. промкраму для активу, третя – бібліотечка і 200 крб. промкраму для активу. Крім того, керівників цих сіл преміювали окремо.
Так, у номері за 12 листопада читаємо:
"Наказом по Вінницькій облконторі "Заготзерно" з 5.ХІ.32 р. голову Бершадської комуни ім. Ворошилова Добровольського преміювати годинником за дотермінове виконання плану хлібозаготівель".
І в цьому ж номері великими літерами виділено: "Опортуністи Флорино, Поташні й Лісничого, відповідайте, чому зірвали календарний план хлібозаготівель?"
Жорстокий механізм знищення людей на чолі з генеральним керманичем Сталіним уже набирав маху. Кожне коліщатко в ньому працювало в унісон з іншими. І як не прикро про це писати, одним із гвинтиків була районна газета "Соціалістичний шлях". Втім, як і всі інші періодичні видання того часу.
Федір ШЕВЧУК,
журналіст, краєзнавець.