Трагедія українського народу була приречена на забуття, а диригенти голодомору намагалися зрівняти могили, знищити пам’ять...
Вірю, що нині є сили, які готові відродити минуле, бо життя кожної людини – то безцінний скарб, тож і пам’ять про кожну людину повинна зберігатись і передаватись нащадкам, а про тих, замордованих голодомором, не маємо права забути ніколи. Не згине пам’ять про дідів, братів, друзів наших, і не зникнуть могили на поораній смертю землі. Впевнююсь в цьому, коли схиляюся в доземному уклоні пам’яті жертвам сталінського терору – п’ятківчан на братській могилі на початку сільського кладовища.
До недавнього часу про цю могилу знали тільки старожили, а більшість п’ятківчан в щоденній суєті проходили мимо біля великого схиленого хреста і безіменної могили. Влітку 2007 року, п’ятківчанин з діда-прадіда, нині житель Одеси Іван Іванович Майданюк зацікавився місцем поховання своєї прабабусі, і, почувши чорну сповідь дідуся Василя Йосиповича Синявського про трагічну історію братської могили, вирішив з особистої ініціативи і за власні кошти виконати свій синівський обов’язок : впорядкував територію і спорудив скромний пам’ятник серед забутої частини кладовища. Віднині, думаю, не заросте до цього місця стежина людської пам’яті.
24 листопада тут пройде мітинг-реквієм, буде проведена панахида за безневинно убієні душі.
Учні П’ятківської школи активізували пошукову роботу, аби поіменно знати всіх, хто знайшов вічний спочинок у цій могилі, і кожного року засвітити свічки пам’яті, започаткувати і впорядкувати рукописну «Книгу скорботи села П’ятківки», аби мертві не судили нас, живих, за нашу черствість душі. Хай буде вічна їм пам’ять на українській землі.
Лідія БАГНЮК,
керівник гуртка «Пошук» П’ятківської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
вранці -2…-4° 
