Чоботи

Трохи більше живих є ще людей з другого голодомору – 1947 року, який був менш масштабний, як за територією (адже в основному страждали східні області України), так і за його наслідками.

З нашого села люди їздили в Західну Україну міняти на продукти харчування все те нехитре майно, речі, які залишились після війни, окупації німецько-румунських загарбників. Легше було виживати сім’ям, які утримували корів.

Люди, і особливо діти, їли все, що можна було пожувати – лободу, цвіт акації, дику цибулю, кропиву, збирали жолуді, товкли і переробляли на жорнах. Кожен кілограм життєдайного зерна мав особливу цінність, його ціна була дорожча від золота, за нею було життя людини. Це сьогодні в магазинах, на ринку очі розбігаються від кількості хлібобулочних виробів – і від форми, і від якості. У той час був один, але смачніший від продукції найзнаменитіших сьогоднішніх хлібовиробників, його назва була малай. Ось завдяки йому і виживали, рятуючись від смерті, колгоспники, хлібороби. Частина людей ішла на заробітки до Гайворона сусідньої Кіровоградської області, де можна було заробити якусь копійку та отоваритись там же хлібом.

Порівняно легше стало, коли почав дозрівати ячмінь, коли почали давати людям, які працювали в полі, їсти.

Досить цікаві історії розповідав нам батько, коли ми приїздили до нього на гостину. Одного разу, коли один із його синів, а мій старший брат, який уже тоді був у званні майора, привіз у дарунок батьку офіцерські чоботи, тато, витерши непрохану сльозу, розповів нам таку історію.

Після війни в нашій сім’ї було шестеро дітей, найстаршому – 16, а наймолодшому – один рік, разом із батьком і матір’ю всього восьмеро їдців, яких потрібно було нагодувати. На щастя, в нас була корова, завдяки їй та батькам ми виживали. Якраз у цей період помер наш дідусь, і до нас на похорони приїжджав його син, батьків брат із російського міста Угліч. Він привіз татові хромові чоботи та ще дещо з мануфактури.

Через деякий час батько з односельцями поїхав у с. Лісниче до млина, на одну підводу, по пуду-два зерна, зібралося чоловік п’ять. За час, що пройшов біля млина, та під час помолу зерна, за що брали мірчук, батько побачив, що мельник ходить у калошах і, знайшовши «момент», піді - йшов до нього, пригостив тютюном і сказав йому, що в нього є хромові чоботи та якраз його, мельника, розміру.

Домовилися з батьком зустрітися через декілька днів, і він обміняє йому їх на пуд борошна. Батько досвітком відніс чоботи до мельника, а назад повернувся з дорогою поклажею. Тож ціну хліба, ціну життя в сім’ї ми знали добре і не тільки шматочок хліба, але й крихти визбирували, коли вони випадково падали зі столу.

Після цього брат привозив батькові офіцерські чоботи, які він потім віддарував односельцю, який допомагав йому в обробітку присадибної ділянки (орав, боронував). А сам тато працював на фермі.

І вже тепер, коли батька немає, а збираються його діти, ми часто згадуємо минуле і, зокрема, й цю історію, розказуємо вже своїм дітям та онукам, щоб знали і цінували хліб наш насущний та тих, хто причетний до нього на всьому хлібному шляху від поля до столу.

Микола РУДИК, громадський кореспондент, с. Михайлівка.