Весна визволення

Березень 1944 року приніс визволення від фашистських окупантів жителям нашого району та області.

У нашій родині це місяць двох втрат.

… Мій старший брат, якому в 1941-му виповнилося три роки, залишився в Джулинці з дідом і бабкою. Дід помер у 1942 році, і бабка з онуком залишилися вдвох. У 1944-му йому виповнилося шість років. Того березневого дня (у селі ще були німці) разом із сусідським хлопчиком вони гралися на подвір’ї. Дорогою рухалися німецькі війська, відступаючи до переправи.

Очевидно, якийсь рух був і по залізниці, бо радянські бомбардувальники завдали бомбового удару. Одна з бомб розірвалася недалеко від дітей.

Мій брат загинув, його товариш отримав поранення та контузію і через рік помер.

Фронт пройшов через село, в якому були вже червоноармійці. Коли бабка ховала онука, з цвинтаря було видно, що центр села бомблять німецькі літаки. Ще не встигли зійти у село, як до бабки підбігла дівчина: «Ідіть швидше, Катерині (падчериці) ноги відірвало!». Тітку разом з іншими загиблими того дня поховали біля теперішнього приміщення музичної школи, і тільки у 1947 році її прах перенесли на цвинтар.

…Березневої ночі до села зайшла танкова розвідка під командою капітана Бориса Фролова. Три танки безперешкодно пройшли до переправи, яка була ціла і неушкоджена. Передавши дані, танкісти зупинилися в одній з хат на першій вулиці перепочити. Та не судилося….

Група фашистів, що проривалася до переправи, помітила танки й оточила будинок, танкісти зав’язали бій. Та сили були нерівні. Коли танкісти проривалися до танку, командира скосила кулеметна черга…

У травні 2010 року у Джулинку приїздила племінниця Фролова з чоловіком. Вони привезли фотокартки, зроблені 1947 року, коли на могилу сина проїжджали батьки.

На одній з світлин – хата, біля якої загинув капітан, на іншій – братська могила зі скромною дерев’яною пірамідкою. Приїжджі хотіли відшукати місце загибелі дядька, але вулиці дуже змінилися, і навіть старожили не могли пригадати, де це було.
Племінниця розповіла, що в їхній родині було три брати, які служили танкістами. Борис загинув на берегах Південного Бугу, ще один брат – при форсуванні Західного Бугу. З війни повернувся лише її батько, наймолодший із братів. Приїжджі поклали на могилу квіти та висипали жменьку землі з батьківщини воїна. Далі їхній шлях лежав до берегів Західного Бугу.

Неодноразово на мітингу 9 Травня бували рідні Павла Костянтиновича Крука, який загинув, визволяючи наше село. Вперше приїхали у Джулинку 1968 року. Добирались більше доби. У «похоронці» було вказано – Вінницька область, тож поїхали у Вінницю, потім – Бершадь, далі – Гайворон, а з Гайворона – в Джулинку. Зайшли у сільську раду, представились, почали розпитувати…

Приїхали 8 травня, тож довелось заночувати. Мати працювала у сільській раді, жили ми через дорогу від неї, тож зупинились у нас. І з того часу, приїжджаючи у Джулинку, завжди заходять до нас.

Народився Павло у Челябінській області, батько працював прокурором, мати – бухгалтером лісгоспу. Очевидно, хтось із сім’ї був з України. Службу в армії почав до війни, у клубі ДТСААФ пройшов відповідну підготовку, служив у парашутно-десантних військах. З перших днів війни брав участь у бойових діях. Під час одного з боїв потрапив у полон, був у страшній Уманській ямі, звідки його викупила якась жінка, видавши за свого родича. Говорив українською. Тож трохи окріпнувши, вирішив добиратися до тітки в село Носачів коло Сміли. У поношеній одежині, з батогом, ніби шукаючи скотину, уникаючи доріг та населених пунктів, більше двох тижнів добирався до рідні. Тітка прийняла, хоча переживала, чи не викаже хто.

Спочатку допомагав по господарству, старався менше показуватись людям та згодом почав разом із тіткою працювати у фільварку, що був створений замість колгоспу. Біля села проходила залізниця, чоловіків було обмаль, тож влаштувався працювати на залізниці. Там і познайомився з майбутньою дружиною Ганною Кирилівною. Побрались, у жовтні 1943 року народився син Олександр. Коли Носачів визволили, був призваний до армії. Загинув, визволяючи наше село. Односелець написав, що Павла перетяла автоматна черга: мав 11 поранень і помер у Джулинській лікарні.

Син Олександр, відслуживши в армії, вирішив провідати могилу батька. Приїхав із матір’ю, дідусем, материним батьком. Це була перша зустріч сина з батьком, зустріч через 25 років. Павло Костянтинович – один із тих солдатів, про яких говорили: «Загинув за городами». Скільки їх, призваних одразу після звільнення, кістьми лягли в українську землю…

У 1970 році провідати батька приїхав із молодою дружиною, пізніше приїжджав з дочками, а далі і з онуками. Померла Ганна Кирилівна, далися взнаки роки, підводить здоров’я. Важче добиратися до дорогої могили…

Я народилася після війни, про роки окупації та визволення знаю зі спогадів та переказів старших. Відходять у вічність ветерани…

У нашому селі залишилося їх двоє...

Олена БІЛОГРИВА, с. Джулинка.