На знімку: Ірина Довгань (друга справа).
Її звати Ірина Довгань.
Тільки завдяки іноземним журналістам – у першу чергу Ендрю Крамеру (New York Times), Марку Франкетті (Sundy Times) – її звільнили. Журналісти зробили вражаючі знімки, і весь світ зміг побачити справжнє обличчя так званих «ополченців».
Важко повірити, що у ХХІ столітті, в Україні, навіть у такі важкі часи, як зараз, могло таке трапиттися. Це дикість.
Ми, учасники програми Савіка Шустера, познайомилися кілька тижнів тому з Іриною Довгань на телебаченні.
Мене вразили тендітність цієї жінки, її відкритий і щирий погляд. Дивлячись на неї, я дивувалася: чому чоловіки зі зброєю в руках так грубо і брутально вчинили із беззахисною жінкою?
Над нею знущалися, її катували, бандити з батальйону «Восток» віддали її на поталу осетинцям. Їй говорили, що вона «фашистка», «тварь, котрая работает наводчицей и убивает детей». Дуже цікавили «востоковцев» Іринині статки та майно. Її будинок повністю розграбували, забрали цінні речі, зняли готівку з банківських карток.
Велика удача і майже диво, що Ірині Довгань вдалося врятуватися.
Про себе вона говорить, що є звичайною жінкою, російськомовною українкою. У рідному місті її знали як волонтерку, яка доставляла благодійну допомогу з Німеччини у лікарню, школу-інтернат, товариству інвалідів.
Дев’ять разів возила дітей-чорнобильців у Німеччину.
Ірина розповідала, що коли стояла біля стовпа, їй плювали в обличчя, били палицями по голові, спині, ногах. Одна жінка видавила їй в очі помідори. Дехто фотографувався поруч з Іриною.
Вона розповідає: «Они все поверили, что я фашистка и наводчица».
Важко було чути: «Никто не заступился. Ни один человек».
Вся «вина» І.Довгань полягала в тому, що вона допомагала українським бійцям.
Виникає питання: хіба це можливо в центрі Європи? Що трапилося з нашими людьми?
... Зараз в Ірини Довгань все в порядку, вона покинула територію, контрольовану так званою ДНР. Вона не чекає ніякої допомоги: «Какая помощь от украинских властей, когда в стране такое творится. Мы справимся сами».
Я дуже рада, що познайомилася з цією жінкою, скромною і ввічливою. Вона вірить в перемогу України, що не буде ніяких ДНР та ЛНР, що країна наша буде єдина. І кожен повинен вирішити для себе сам, чим він може бути корисним країні. Тому що на Сході воюють наші рідні, а воїнів на війні не буває чужих, чужих дітей чи чоловіків, вони воюють за Україну, за мир, за нас. Ми молимося і чекаємо вас дома живими і здоровими. Хай буде мир! Слава Україні і слава героям!
Людмила МАКСИМЧУК.
вранці -2…-4° 
