Згодом – радянсько-японська. На щастя, короткотривала, тож і менш відчутна. Потім знову війна – далека, чужа, нікому не потрібна – афганська. Досі не зрозуміло, навіщо вона нам була потрібна.
Її учасниками стали троє моїх колишніх учнів. Двоє з них, на щастя, зараз удома. А ось Вітя Кушнір так і не повернувся. На згадку про хлопця залишилось по дорозі з Лісничого на Вовчок іменне поле та пам’ятний знак, до якого майже щодня ходила згорьована мати. В школі облаштували стенд із фотографіями воїна-афганця. Бентежив зі світлин його пронизливий і сумний, здавалося, докірливий погляд, в якому завмерло запитання: «За що та навіщо?».
Сьогодні знову війна! І з ким? Із найближчим нашим сусідом, нібито братським народом. Її називають по-різному: гібридна, терористична, неоголошена. За чотири останніх роки вона вже забрала понад 10 тисяч українців.
Більше 20,5 тис., не рахуючи травмованих, зазнали поранень і лікуються як в Україні, так і за її межами. А ще скільки тих, що зникли безвісти, перебувають у полоні?
А що вже казати про те, як Росія обійшлась із Сирією?
Чого варті оті тисячі скинутих «миротворчих» бомб. Вони ж не відбирали лише ворога, а нищили все і всіх підряд. Лише за жовтень серед тисячі загиблих третина – мирні жителі. Незбагненний жах, коли на їхні голови летіли бомби.
Пам’ятаю, під час Другої світової почалась стрілянина.
Мама схопила мене та брата за руки, і ми побігли садками до віддалених сусідів. Там жив стареньких дідусь. Усе-таки чоловік, тому і відчувався захист. Нам із ним було не так страшно. Ми разом із стареньким стояли біля хліва. Як раптом він, показуючи в бік села через город, промовив до мами: «Ой, Мотько, поглянь, їй Богу, то моя Маруся з дітьми!». Озирнувшись, я побачила, як з пагорба, полем, по ріллі, тримаючи на руках двох дітей, біжить жінка. А над ними кружляє літак та випускає кулеметну чергу. Усі вони впали до землі. І лише коли літак трохи відлетів, знову побігли.
Дійсно, то була Марія. Вже на подвір’ї, сівши знесилено на стілець, жінка не могла заспокоїтись, перелякано дивилась на рідних, та не вірила, що залишилась жива. Потім повільно скинула хустку. Я тоді вперше побачила, що таке сивина. Її волосся було біле, як молоко… Одночасно в різних точках світу з’являються набагато трагічніші за колишні події у Хіросимі і Нагасакі, Чорнобильську трагедію безліч нових невивчених, несумісних із життям хвороб… Може статися так, що людство просто зникне. Задумайтесь, чи була дружба між братськими народами? Була лише мрія! «Старший брат» весь час тримав камінь за пазухою. А коли не скорився «молодший», жбурнув його в нього.
Катерина МІШКОВА- КУЩИНСЬКА, с. Михайлівка.
вранці -2…-4° 
