Писати про рідну людину і легко, і важко водночас. Бо ж, здається, знаєш про брата все. Але як би хотілося знайти найкращі слова про Михайла, який усе життя боровся за життя і здоров’я людей.
Після закінчення у 1972 році Одеського медичного інституту його направили у місто Котельву на Полтавщині, де він працював багато років.
А далі був Афганістан, робота лікарем-радником у військовому шпиталі.
Після повернення – понад тридцять років роботи в Ладижині заступником головного лікаря та завідувачем поліклініки. Загального стажу мав понад 42 роки. До нього за допомогою зверталися не тільки ладижинці, а й земляки з Бершадщини. Він завжди радий був допомогти краянам.
І в місті над Бугом його добре знали й шанували, мав заслужений авторитет у колег та повагу в жителів Ладижина та сусідніх населених пунктів. Разом із дружиною Валентиною виростили сина Тараса, який також пішов у житті батьковою стежкою – нині він лікар Вінницької міської лікарні. Підростає донька Даша, Михайлова внучка.
Скільки пам’ятаю, брат завжди був людиною активною і діяльною, ніколи не залишався осторонь виробничого і громадського життя....
І ось на порозі – сумна річниця. Ми вже рік без нього. Мені особливо боляче і сумно, що доводиться писати про брата в минулому часі.
Ми ж однієї крові, діти одних батьків, виростали разом. Ділили радість і горе, переймалися болями один одного, завжди знаходили спільну мову.
І хоч у дорослості жили окремо, все одно відчували один одного на особливому рівні.
Ми – діти однієї матері, про яку також дбали разом, і однаково були дорогими їй. І не повертається язик називати наших з Михайлом дітей двоюрідними, вони просто брати і сестри. Рідня.
Через кілька днів – річниця його передчасного відходу у вічність. Ми, його рідні, велика родина Баланів, пом’янемо його і добрим словом, і щирою молитвою. Просимо зробити це всіх, хто його знав, хто пам’ятає – людину і лікаря Балана Михайла Яковича.
Віктор БАЛАН, с. Баланівка – м. Бершадь.
вранці -2…-4° 
