Нехай приїжджають, розпорядився сільський голова, якось вирішимо дану проблему. При цьому не відклав її в довгий ящик, а подався до рідні породіллі, щоб попередити про приїзд молодої сім’ї з поповненням.
Спочатку все нібито йшло по плану. Бо добрий хазяїн навіть тварину не прожене з дому, а тут мова йшла про новонароджену дитину.
Поки думки роїлися в голові, гості, в супроводі заступника голови райдержадміністрації, яка телефонувала, вже прибули. Тож до оселі, у якій щойно побував сільський голова, поверталися всі разом.
Хоч ніщо не віщувало непорозумінь, несподівано вороже зустрів гостей дідусь, який заявив, що навіть бачити не хоче нікого в своїй хаті.
Тож відійшовши від обійстя, зупинилися на роздоріжжі і всерйоз почали радитися, як бути далі. Несподівано до компанії дійшов, вітаючись, молодий чоловік. Як виявилося, його мама і мама сільського голови були сестрами, тож виходило, що зустрілися як родичі.
Лиха доля у свій час спіткала і цього чоловіка з його рідним братом. Коли одному з них був тільки рік, а іншому три – померла їхня мама. Виховувала їх спочатку материна сестра. Коли ж батько знайшов іншу жінку, яка погодилася піти на двоє дітей, вони знову повернулися в свою сім’ю. Цю жінку обидва і по сьогодні називають мамою, бо була для обох ніби рідна в усьому. Зв’язків із сестрою їхньої рідної матері теж ніколи не поривали.
Коли обидва брати стали дорослими, один влаштувався у ближньому зарубіжжі, інший живе під Києвом. Та несподівано, як це буває в житті, померла і їхня нерідна мама, хата виявилася зачиненою.
От і заїхав у даному випадку той, що перебував за кордоном, щоб навідатися на рідне обійстя. Коли ж вникнув, про що в даному випадку йшла мова, то коротко заявив: «Не сперечайтеся, забирайте цю сім’ю разом з немовлям і поїхали в нашу хату».
Спочатку не зовсім привітно зустріло спорожніле подвір’я цілий гурт людей. А на додачу ще й ключів від дверей у схованці не виявилося. Та роздумувати було вже ніколи – двері відчинили тим, що потрапило під руки.
Хата, як виявилося, була не тільки повністю придатна для життя, а навіть балон біля газової плити на кухні був заповнений і було нарубано чимало дров. Тож непросту ситуацію вдалося вирішити. Але вже хвилюватися почав сам сільський голова, на що були підстави – хто знає, як ще поведе себе, дізнавшись про все, інший з братів, який також був спадкоємцем цієї хати. Де гарантія, що не візьметься виселяти? Врештірешт сім’я поселилася тимчасово, а що з нею робити, якщо цю хату надумають продавати?
Ніби вгадуючи думки сільського голови, той, хто дозволив молодій сім’ї поселитися, поспішив заспокоїти його. Мовляв, як буде їхати через Київ, заїде до брата і спробує про все домовитися.
Телефонний дзвінок з-під Києва, вже від іншого з братів, не забарився. Причому, розмова була несподівано короткою.
– Оскільки ключі від усього в селі я випадково прихопив з собою, – телефонував він сільському голові, – то допоможи там, на місці, позбивати замки ще й від погріба, і скажи, нехай користуються всім, що в ньому є, адже мати зовсім не збиралася помирати, тож заготовляла консервацію і все інше, необхідне для проживання.
Ось як іноді буває в житті – з ріднею не зуміли порозумітися, а зовсім чужі люди, як і їхні сусіди, протягнули молодій сім’ї руку допомоги. Про таке хочеться розповісти на повний голос, назвавши усіх дійових осіб, бо дана історія не вигадана. Але справа ця насправді є дуже складною і її сюжету вистачило б на цілий роман. Причому, позиції сторін в окремих місцях діаметрально протилежні. Тому і не названо жодного прізвища і села, де це відбувалося.
Влітку виповниться вже рік, як молода сім’я мешкає з дитиною в чужій хаті. Виявилося, що як і багато тепер з молодят, вона не зовсім підготовлена до самостійного життя.
Не здається у боротьбі за її виживання тільки сільський голова, який щоразу навідується, та ще й нагадує, що не дозволить, щоб батьки жили тільки на дитячі гроші. Нещодавно зайшов навіть з районною газетою, у якій було оголошення про одне з підприємств райцентру, яке набирає працюючих.
Не може не радувати в даній історії тільки те, що переважна більшість її учасників все-таки виявилася з тих, хто не відмежовується від чужих проблем, не вибудовує влас - не життя за принципом "моя хата скраю, я нічого не знаю".
Поки таких людей буде у нас більшість – добро обов’язково перемагатиме.
Павло КУШПЕЛА
вранці -2…-4° 
