Аж у 1959 році, коли Кидрасівку приєднали до
Голдашівки, мені дещо розвиднілося. Зважаючи на моє слабке здоров’я, тодішній голова колгоспу знайшов таки легшу роботу, яку б я міг виконувати, щоб на себе заробляти – направив обліковцем до будівельників, яких було чоловік із сорок.
Як би не доводилося в селі людям, а робота ладилася. Набагато складнішою була, ніж тепер, ситуація, але ремонтувалися і будувалися тваринницькі приміщення, якщо не вистачало матеріалів, знаходили їх, домовляючись, де тільки можна було. Навіть взимку знаходилася робота. То якось виготовили зо два десятки кінних саней, яких вистачило на багато років. Намітивши побудувати влітку пташник, за зиму повністю підготували для нього все необхідне. Не чекали манни небесної, як це іноді робиться тепер, чи якихось вказівок, розпоряджень.
Щоправда, у мене, обліковця, і тоді були проблеми. Скільки б хто, наприклад, не заробляв за день, була пора, коли нормувальник колгоспу більше 5 карбованців не пропускала. Але і тут знаходили вихід – розписували оті чесно зароблені гроші на дні, коли заробіток був меншим.
Чимало подібних викрутасів тієї системи пережив також, коли працював обліковцем у тракторній бригаді, у дорожній. Але ми робили все, щоб тільки кипіла, не зупинялася робота. Про безробіття тоді не було й мови.
А згадую усе це для того, що не обов’язково чекати якихось вказівок доброго рятувальника, коли складною, як от зараз, є ситуація. Можна і самим щось шукати і творити, як це нині роблять немало людей, щоб вижити, прогодувати свої сім’ї. Нам усім, а особливо керівникам різних рівнів, треба краще вивчати і знати минуле, щоб перейняти все найкраще, а на помилках, які були допущені, вчитися.
Згадаймо, як десь у шістдесятих змінилося ставлення до роботи, коли люди почали більше відчувати правду, справедливість. Всі сили тоді було віддано колективній праці у селах. От тільки чому тепер не знаходиться людини, яка зуміла б, нарешті, спрямувати енергію і розум, здібності всіх в одне русло?
Колись було важче он у скільки разів, але скрізь щось робилося. Ми ж чомусь тепер опустили руки і чекаємо, не дочекаємося, інвестора. Невже не розуміємо, що він якщо і прийде, то в першу чергу почне збагачувати себе, а не кожного з нас, Україну. У мене навіть закрадається підозра, що саме ті, хто надає нашій державі інвестиції, «допомогли» нашим керманичам знищити артерії виробництва. Адже виділяючи під відповідні відсотки кредити, вони водночас завалюють нашу країну своєю продукцією, часто сумнівної якості, щоб оті позичені нам долари швидко знову поверталися до них, у їх країну.
Чому замість розмов про інвестиції майже ніхто і ніде не згадує, яких успіхів нами було досягнуто з шістдесятих по дев’яності роки без них, без всякої сторонньої нам допомоги? І поля давали урожаї, і сади. А скільки вироблялося м’яса і молока? Тепер же їздять заготовачі попід хати і часто збирають навіть те молоко, яке люди виносять у баночках. Невже молочнотоварні ферми настільки не виправдали себе?
Невже ми не ті самі українці, якими були колись? Якщо ті, то навіщо розтринькуємо, вибачте на слові, свої сили і засоби? А розум і талант часто ще й по чужих державах, працюючи у наймах. Тим часом свої краї з такими родючими чорноземами, красою, чекають інвестора. Дочекалися вже до того, що зникають села. У
Кидрасівці тепер лише третина людей, якщо порівнювати з повоєнним періодом, з яких половина пенсіонерів.
А щодо позицій, які в даний момент займає кожний українець, то вони були різними у всі часи. Наприклад, одні несли з колгоспу, щоб нажитися, а інші – навпаки. Але завжди долали кризу. А як робиться це тепер? Чому всі очікуємо на чиюсь поміч?
Василь ДЕРКАЧ,
громадський кореспондент.
с.
Кидрасівка.
вранці -2…-4° 
