Тисячі людей – інженерів, медиків, військових і пожежників, сприйняли ліквідацію її наслідків, як свій професійний і громадський обов’я - зок, ставлячи його понад власне здоров’я, а то й життя. Останні дні квітня 1986-го для більшості людей стали початком кінця нормального життя. Місцевих жителів з Чорнобильської округи вивозили з рідних місць, вони покидали все добро, нажите роками.
Щодо радіації, то її довелося відчути на собі відразу: присмак гіркоти у роті, нестерпний головний біль. Але це лише початок, адже у декого з ліквідаторів потім народжувались діти з фізичними вадами, а дехто віді - йшов у інший світ. А щодо пільг, то в ліквідаторів вони небезмежні, рідко коли відповідають реальним потребам.
Ті, хто ніколи не ховався за чужі спини, ризикуючи власним життям, пройшов випробування Чорнобилем, тепер інвалідськими буднями отримують від держави незначні кошти на медичне обслуговування. Так було, так воно є, а буде як?...
Жодна статистика не скаже, скільки людських доль понівечено Чорнобильським смерчем, скільки ще ліквідаторів дотліває у лікарнях, а скільки уже відійшло у вічність. Тож про тих, хто не боявся дивитися ядерному монстру, при цьому не шкодуючи власного здоров’я та життя, ми повинні пам’ятати постійно, на забуття не маємо права.
Колись в далекому Поліссі Жила уся моя сім’я,
Там, на сосновому узліссі, Найперше слово мовила і я.
Сьогодні селище далеке Вже мертвим стало і чужим,
І навіть стомлені лелеки Минають всі мій рідний дім.
Вже котрий рік нудьгує хата, Чекає нас з усіх доріг.
Невже ніколи світле свято Не ступить на її поріг?...
Лідія МІРОШНИК, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС І категорії.
м. Бершадь.
вранці -2…-4° 
