Хмарівка – в турботах

Інша легенда полягає в тому, що тутешні землі належали колись поміщику. Він і послав, щоб сторожували на них, двох кріпаків – Хмару і Ковпака.

Згодом за гарну службу він винагородив Хмару наділом землі, той оселився на ній, і поселення почали називати за його прізвищем.

Згідно з третьою легендою, на тутешніх землях жив багатий козак Хмара. Він і захотів, щоб село назвали на його честь.

Нині у Хмарівці нараховується 232 двори, в яких проживає до півтисячі населення.

І хто знає, якби не стало воно у свій час бригадним – тепер тут орендує землі ТОВ «Надбужжя плюс», можливо було б воно зовсім іншим, в тому числі і за кількістю та віковим складом його мешканців. Як не є, а з 1947-го по 2010 рік Хмарівську школу закінчили 1656 учнів, які могли б створювати сім’ї на своїй малій батьківщині. На жаль, за останні роки воно неабияк «старіє». Кількість пенсіонерів від теперішньої кількості його жителів наближається вже до половини.

Яким має бути майбутнє села важко визначитися навіть його жителям. Адже дітей дошкільного віку, які незабаром повинні прийти на зміну своїм батькам, тільки 29, ще півсотні – шкільного віку. На невеселі роздуми налаштовують багатьох жителів чимало порожніх вже дворів.

Залишають їх і ті, хто жив на окраїнах і купляють хати поближче до центру.

У якийсь з недавніх історичних моментів життя у цій частині нашого району ніби навмисне хтось зупинив. Адже ось-ось, ще в пору існування СРСР, мали відкрити будинок культури, які будувалися тоді у всіх селах, але так і не відкрили його й по-сьогодні. Кажуть, у кращому випадку, як у тому постає потреба, користуються хіба що його фойє.

Але такі «свята» бувають не так часто. Новозбудована будівля вже протікає, руйнується.

І якби ж ота «бацила», що спричиняє, веде населені пункти до занепаду, а їх населення до зубожіння, вразила тільки цю будівлю. Аж ні, «перекинулася» вона, мов важка інфекційна хвороба, на іншу.

Ще в пору існування колгоспу, наприклад, тут побудували ковбасний цех. Його вже навіть нібито ввели в дію, адже ферми, а це означає, що і сировина для виготовлення ковбас, були зовсім поряд. На жаль, з якихось причин його передавали в оренду, а на сьогодні – простоює, ніби нікому вже не треба і дана будівля. І це в пору, коли всі ми нарікаємо, що не вистачає робочих місць.

А оту «недугу», яка призвела до цього, так і не було викорінено, тому заходилася вона «косити» й інші об’єкти.

Якщо те, що механізований загін об’єднали з чернятським, припровадивши його в це село, ще можна зрозуміти, бо все-таки іншими стають техніка, технології, то причину опустошення ферм хмарівчани не можуть второпати і до цього часу.

Про проблему безробіття, яка зачепила в селі практично кожну з сімей і стала найголовнішою, вже і не йдеться.

Чимало хто, щоб підтримати себе, дітей, подалися в різні міста на заробітки. А до півтора десятка жінок, зрозуміло, що теж не від доброго життя, подалися шукати щастя до далекої Італії. А це досить багато, якщо порівнювати із загальною кількістю жителів цього села. Те населення, яке залишилося, особливо з молодших його верств, часто проводить дозвілля, як доведеться, на власний розсуд, як хто вміє. На одній з сільських вулиць зустріли зранку зовсім юного віку не то хлопця, не то дівчину, з пляшкою пива в руці.

І якби ж то у Хмарівці, на додачу до її мальовничої природи, не було талановитих, працьовитих людей. Їх є і чимало, про братів Паламарчуків – народних умільців, наприклад, вже розповідалося у нашій районній газеті. У районі і за його межами добре відомий фольклорно-етнографічний ансамбль «Любисток» з цього села, керівником якого є Павліна Войніч. Виходцем із Хмарівки є відомий у районі керівник Василь Якович Гондарук, який, до речі, не забуває односельчан і не раз надавав допомогу. Знають у районі і С.І. Чернегу, який теж намагається налагодити бізнес, працюючи біля землі. Хоч і небагато, а є у цьому селі й одноосібники, які теж вбачають вихід із ситуації, працюючи на своїх пайових наділах.
Або ж хіба можна не згадати у недалекому минулому доярку, а нині пенсіонерку Ф.М. Джус, яка пише чудові вірші. Хоч вона і не друкується у пресі, проте завжди не проти щоб виступити із власними творами перед односельчанами.

Є в селі і багатодітні сім’ї. Це згадувані вже Паламарчуки, а також Цимбалюки, Повхи та інші.

Діє у цьому селі і фельд - шерсько-акушерський пункт, завідуючим у якому вже багато років В.П. Франківський.

Справжньою візитівкою села є Хмарівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, яка вважається однією з кращих серед таких у районі. І кажуть, що тільки завдяки тому, що директором у ній з 1982 року Михайло Тодосійович Дудник.

Історія становлення даного освітянського закладу взагалі є досить цікавою. Перше приміщення школи, наприклад, було побудоване ще у 1860 році, друге – у 1892-му, основна ж її будівля «перекочувала» з правого берега річки Удич, яка протікає через це село, на лівий у 1913 році.

Тоді у ній нараховувалося 85 учнів. Але так, як вбачалася потреба у новому приміщенні, у 1970 році воно було добудоване, а в 1986-му змонтували ще й водяне опалення. Найбільше школярів у Хмарівській школі, за всю її історію, було у 1982 році – аж 127. Незважаючи, що роботи по її благоустрою не припинялися ніколи, причому дуже багато було зроблено за ініціативи М.Т. Дудника, тепер у її стінах тільки півсотні учнів. На її базі, а її газифіковано, підведено воду, створюють тепер ще й дитячий садок, який вже зовсім скоро планується ввести в дію.

Не можна не згадати і про те, що у 1995 році при ній побудували ще й теплицю, і діти мають можливість займатися науково-дослідницькою роботою. Діє гурток «Овочівник».

Останні роки гуртківці беруть участь в обласних змаганнях, тижнях зоології, біології, були також переможцями, призерами області. У Хмарівку навіть навідувалися представники обласної станції юних натуралістів, які, ознайомившись з тепличним господарством, не могли надивуватися, що є таке при зовсім невеликій школі, та ще й у бригадному селі.

На базі Хмарівськоі школи п’ять років діє філіал ДЮСШ по боксу. Тож і не дивно, що на одному із стендів виставлено матеріали про переможців спортивних змагань. Чимало стали призерами обласних, а Андрій Затрубчик, який торік виграв першість області, уві - йшов до складу обласної команди і зайняв п’яте місце у республіканських змаганнях серед кадетів. Нещодавно четверо учнів цієї школи, у складі збірної команди району, брали участь у турнірі, присвяченому боксеру Січкаруку.

Дев’ятикласник Станіслав Медведчук виборов у них перше місце у вазі більше 65 кілограмів. Готує боксерів учитель фізкультури Анатолій Леонідович Горпинюк, який є старшим тренером району з боксу.

Звичайно ж, діє на базі школи і гурток художньої обробки деревини, керівництво яким здійснює Микола Григорович Паламарчук.

Педагогічний колектив щиро дякує за підтримку у вирішенні проблем освітянського закладу не тільки своєму земляку В.Я. Гондаруку, а й А.В. Пешку – керівнику чернятського господарства, який є його інвестором. Але у Хмарівці кажуть, що якби в школі директором був хтось інший, а не М.Т. Дудник, хто знає, якою вона була б і чи не спіткала б її така ж участь, як будинок культури чи інші виробничі об’єкти. А про високий кваліфікаційний рівень педагогів засвідчує хоча б той факт, що серед таких малих шкіл у районі, немає, здається, жодної, учні якої п’ять років підряд ставали б переможцями різних олімпіад. Їх фото теж на одному із стендів школи.

Але і в Хмарівці, здається, не все ще втрачено, хоч називає його дехто із жителів неперспективним. Останнім часом, наприклад, відколи сільським головою В.П. Легкун, зрушила з місця проблема з його благоустроєм. Зрозуміло, що за такий короткий проміжок часу з моменту обрання його на дану посаду, та ще й у пору безгрошів’я, він міг ще не встигнути охопити, вникнути у всі проблеми хмарівчан. Але віриться, що ремонтуватимуться в них і вулиці, і освітлення їх буде налагоджено, на відсутність якого нарікали чимало жителів.

Обов’язково потрібно буде найближчим часом прийняти якесь рішення, щоб встигнути врятувати в селі міст через річку Удич, який почав руйнуватися від багатотонних автомобілів зі щебенем, які пустили в об’їзд через це село.

Чого тільки варта ініціатива Бориса Григоровича Паламарчука – одного з братів династії, про яку вже згадувалося, який не тільки поставив за мету побудувати будинок неподалік старого водяного млина, а ще й не проти був би відновити його роботу.

І тутешні краєвиди припали до вподоби не тільки йому. Є вже сім’ї, які переїхали в це село, з його газифікацією, на постійне місце проживання.

Про якийсь аж надто оптимізм, звичайно, вести мову важко при настільки великому безробітті, як тут. Дійшло вже до того, що газифікований будинок тут коштує в середньому дві-три тисячі умовних одиниць, хоч є і кращі за вісім тисяч. Але, знаходяться такі сім’ї, які переїжджають саме в це село. І хочеться, щоб це було доброю ознакою.

Тут взялися будувати церкву.

І не варто, мабуть, у всіх негараздах звинувачувати нинішню владу. Адже жителі сіл повинні зрозуміти, що давно минула вже та пора, коли населення просили, заставляли ходити на роботу. Кожний тепер повинен «знайти» себе в чомусь сам, започаткувати власну, як прийнято казати, справу. І її знаходять навіть у Хмарівці. Хтось трудиться біля землі, вийшовши з паями, хтось пробує спеціалізуватися на відгодівлі худоби. Наприклад, Фросина Григорівна і Анатолій Степанович Джуси, щоб поправити сімейний бюджет, організували на обійсті теплицю.

Тож хочеться сподіватися, що і в Хмарівці все стане, як кажуть, на свої місця, і хмарівчани заживуть так, як вони на те заслуговують.

Павло КУШПЕЛА