Перед самою війною прислали в наше село нову вчительку молодших класів. Як і кожне село, Яланець зустрів її насторожено: хто його знає, що то за птаха до нас залетіла десь аж з-під Полтави. Поселилася вона в баби Христі, що жила біля школи і працювала в ній прибиральницею.
Галя, Галина – так звали полтавчанку. Висока, чорнява, струнка, мов тополя, очі – дві зірки ясні, чисті і якісь дуже вже теплі, з них лилися добро, лагідність, чесність.
Але найперше впадала в очі її коса – чорна, товста, як працьовита рука, і довга така, що ніби хотіла торкатися самих п’ят. Галина її заплітала і викладала на голові віночком – це робило дівчину ще вищою і стрункішою. Одне слово, дівчина-красуня, якої в селі не було. Парубки поглядали на неї, хтось несміло пробував залицятися. При ній ніхто не смів вимовити поганого слова, бо це – Галя! Хтось потім добавив: «Наша Галя».
Так це ім’я без по батькові залишилося в моїй пам’яті.
Полтавчанка стала нашою подолянкою. З усіма була добра, щира, нікого з багатьох залицяльників нічим не обнадіювала. Казала, що у неї наречений десь служить на кордоні коло Збруча.
Та не був байдужий до неї наш районний кадебіст. Він зачастив у село, ніби випадково заскакував до школи, що була поруч сільради. Його блудний погляд нахабно никав по стрункій постаті. Всі знали, що цей яструб не випускає із кігтів пташки. Приїжджав навіть мотоциклом уночі, стукав у вікна. Але з хати виходила баба Христя, а Галя переховувалася то в колег, то в сусідів. Так йому і не вдалося зламати опір полтавчанки.
Шквалом похоронок налетіла в село війна. Деякий час школа ще працювала. Але перед приходом німців і румунів її закрили. Десь зник кадебіст.
Кудись поділася і наша Галя.
Думали, що подалася у свій рідний край, щоб з батьками пережити лихо. У ті страшні роки кожен жив своїми клопотами. Більша половина села – вдови з напівсиротамидітьми.
Після війни – голод 46-47 років. І в головах було одне: пережити, вижити. Потім помаленьку почали ставати на ноги, відбудовувати хати, відновлювати роботу в полі, городах. Почали упорядковувати село, чистити криниці, ставок. Дійшла черга і до криниці, з якої води ніхто не брав, – посеред колишнього панського огруду (це такий город посеред села).
Криниця була широка, глибока, запущена. На її цямринні часто сиділа молодь – це був центр нашого «культурного» відпочинку. Зібралася толока, принесли мотуззя, довгі драбини, почали чистити криницю.
На самісінькому дні серед патронів та іншого залізяччя знайшли людські кістки і...
довжелезну Галину косу. Всі ахнули.
Здогадувалися, чиїх рук це справа. Але мовчали. Може, цей нелюд живісіньким повернеться з фронту, десь вигулькне.
Так воно і сталося. Повернувся без жодної подряпини – груди в орденах і медалях. В іншому райцентрі став якимось високим начальником у міліції. А після смерті свого вусатого ідола знайшли червонопетличного ката повішеним у глухому лісі. Видно, помсту за Галю хтось довго виношував у серці.
... Ясної вересневої днини біля школи зібралося все село. На подвір’ї на стільцях стояла оббита гребінним полотном труна, встелена всередині стружками. Такою була і подушка. А зверху, на всю довжину домовини, лежала Галина коса. Вийшов директор школи, оточений учителями.
Ми, діти війни, хто в чому: дівчатка в спідничках з плащнакидок, хлопчики в штаненятах і сорочках від старших братів. Усі, звичайно, босі, бо взувалися тільки з першим снігом, а скидали взуття, коли з’являлися просліди.
Оркестру не було – весь його склад поліг на фронті.
Тоді мій сусід і однокласник Володя Рибак, самоучка-гармоніст, заграв таку сумну мелодію, якої я ніде і ніколи більше не чула.
Село зірвалося у голосінні.
Труну на плечах несли хлопчики-підлітки. Труна ніби пливла над головами. А чорна коса аж вилискувала на сонці. Її промили жінки в татарському зіллі, бо мила не було тоді.
Так ми схоронили нашу Галю, вчительку з Полтавщини.
Прізвища і по батькові, на жаль, не пам’ятаю.
... Минуло сім десятиліть.
Цього року я провідала могили рідних, бродила по цвинтарю у пошуках могили нашої Галі. Пам’ятаю приблизно місце, але там тільки плоскі горбочки, зарослі барвінком.
Жодного хреста, жодного знаку. Питала людей, нагадувала про дивний похорон – ніхто вже не знає. Старше покоління давно вимерло, а з мого залишилася тільки я.
... Винних у її смерті ніхто не шукав і не покарав.
На схилі своїх літ хочу залишити згадку про полтавчанку, вчительку. Десь на Полтавщині залишилася у неї рідня, ніхто з них не знає, яка доля спіткала красуню Галю.
Анастасія ЖУРАВСЬКА, ветеран педагогічної праці.
Від редакції. Цей проникливий спогад прозвучав по першій програмі Національного радіо у неділю, 27 листопада, в передачі «20 хвилин з Володимиром Яворівським». Письменник – наш земляк-подолянин, родом із Крижопільщини. Звісно ж, він не міг обійти увагою листа Анастасії Іванівни, матеріали якої час від часу з’являються і на сторінках нашої газети.
Публікуючи цей спогад, ми сподіваємося, що, можливо, в Яланці знайдуться люди, які все-таки пригадають описану в ньому історію. Відтак зможемо встановити прізвище Галі, а також знайти її родичів на Полтавщині.
вранці -2…-4° 
