За погосподарськими книгами Красносілки 1944-1946 років та зі спогадів односельців відомо, що тим дідом був житель Красносілки Карпо Терентійович Шевчук, 1881 року народження, якому на той час було 63 роки, і який проживав над Бугом навпроти крайніх тоді хат Маньківки, де і здійснювалася переправа 15ти радянських бійців (зараз двір і будинок діда Шевчука розміщені за адресою: пров. Шаталова, 4).
А на лівому березі у Красносілці в цю ніч велася робота з підготовки до переправи.
Бійцям батальйону у спорудженні засобів переправи допомагали жителі села: надавали необхідний інструмент та матеріали (колоди, дошки), допомагали у спорудженні плавзасобів. Керував роботою начальник штабу старший лейтенант В.В. Фуников. Належна організація роботи дала змогу підрозділам батальйону швидко здійснити переправу. З нагородного листа старшого лейтенанта Фуникова В.В.: «За ініціативою тов. Фуникова, під його безпосереднім керівництвом і наглядом усю ніч місцеві жителі і бійці нашого підрозділу будували плоти, стягували на берег і конопатили дерев’яні човни. Сили були розставлені з урахуванням повного використання всіх можливостей і здібностей… Завдяки відмінній підготовці переправа всього батальйону тривала не більше години…».
У цю ніч завдання отримали і розвідники. З метою встановлення позицій противника командир відділення взводу розвідки молодший сержант Василь Демченко з кількома бійцями на колодах, замаскувавшись гілками, переправилися через річку на східну частину Маньківки. Просуваючись вглиб села, у темряві розвідники наштовхнулися на ворожий патруль. Під час цієї нічної сутички Демченко з товаришами взяли в полон двох гітлерівців. У штабі батальйону полонені розповіли, що в Маньківці сконцентровано значні сили ворога.
«Фріци стояли посеред штабу, куди ми їх привели і, чи то від холоду, чи то від страху, трусилися, – розповідав своїм товаришам після війни Василь Демченко. – Один із них мав Залізного Хреста. Перелякані вони і розповіли про кількість фашистів у Маньківці, їх розташування та озброєння, про те, що берег укріплений кулеметними і мінометними точками».
Отримавши цінну інформацію і зрозумівши, що група Лобачева не зможе протистояти чисельним силам противника, командування батальйону прийняло рішення на світанку окремими підрозділами розпочати форсування Бугу і разом із бійцями сержанта Лобачева, які повинні були діяти з глибини села, зламати опір ворога, звільнити село і утримувати плацдарм для забезпечення переправи основних сил батальйону.
У Маньківці фашисти, мабуть, передчували появу наших військ – почастішали спалахи ракет над річкою, освітлюючи її поверхню, чулася німецька мова. Час від часу в районі колишнього моста скрекотав ворожий кулемет. Бійці групи Лобачева обговорювали план дій. Почало світати. Згодом радянських бійців помітили фашисти, що прочісували берег, і відкрили по них вогонь. Наші воїни відкрили вогонь у відповідь, але густий дим, що стелився над землею від села у бік річки, не давав можливості прицільно стріляти. Німці навмисне підпалили крайні хати, щоб улаштувати димову завісу і непомітно атакувати наших бійців.
Тоді фашисти підпалили дві крайні хати, господарями яких були Іван Курнос та Федір Тихоненко (зараз – це місце неподалік будинків №26 та №28 по вул. Зеленій). Ще дві хати були підпалені гітлерівцями неподалік моста. Господарем однієї хати був Карпо Блащенко: в ній проживало дві сім’ї, в одній з яких було троє малих дітей. Господарем другої хати була Гафія Чабан.
Зараз на тому місці стоїть будинок №51 по вул. Набережній, в якому проживає Лідія Ужвак (дівоче – Блащенко) – одна з тих трьох дітей.
Та Лобачев з товаришами передбачили задум ворога і, обійшовши противника, вдарили з тилу. Зав’язався бій.
«Початок його дуже гарячим був, – читаємо у спогадах Миколи Лобачева, – доходило і до рукопашної. Дивлюсь, німець потягнувся до пояса, я і подумав, що за пістолетом тягнеться. І приклався йому автоматом по морді. А виявилося, його поранили і він за перев’язувальним пакетом потягся. Хлопці також добряче відвели душу. Особливо відзначився рядовий Рак: він у вирішальну мить розстріляв в упор трьох фашистів, кількох – завалив саперною лопаткою…».
У цьому бою радянські бійці знищили 9 і взяли в полон 11 фашистів. З боку групи Лобачева втрат не було, окрім одного пораненого в руку бійця.
Після бою жителі села хотіли влаштувати розправу над полоненими німцями за те, що ті підпалили хати. Вони кинулися до них, хапали їх за волосся, сварилися. Але наші бійці не дали вчинити самосуд, та й не до цього було – бойові дії ще не скінчилися.
Один боєць залишився з полоненими, а решта продовжувала переслідувати ворога.
Після цього бою група Лобачева взяла у полон ще двох німецьких солдатів, які на підводах з майном тікали з села.
Тим часом, поки Микола Лобачев із товаришами вели бій і просувалися вглиб села, переслідуючи гітлерівців, окремі підрозділи батальйону при підтримці вогнем двох танків почали форсування Бугу. Весняна річка піднялася і вийшла з берегів. Сильна течія і низька температура води значно ускладнювали форсування. На невеликих човнах, виготовлених плотах та підручних засобах (зв’язаних колодах, дошках, бочках) під шквальним мінометним і кулеметним вогнем противника, який окопався вздовж берега, бійці почали форсувати Буг. Їх переправу прикривали також кулеметники батальйону.
Ось тільки окремі епізоди того героїчного форсування.
«… Отримавши від командира наказ будь що форсувати річку Південний Буг і підтримати кулеметним вогнем наступ і форсування річки нашою піхотою, він заявив: «Умру, але кулемет буде на тому боці річки. Мене не буде, мій другий номер замінить мене». Знайшовши дві бочки, зв’язавши їх, він поклав на них дві дошки, поставив кулемет, дві коробки з боєприпасами на свій пліт, сам уплав з другим номером перегнав пліт на правий берег. Бочки на річці були пробиті, але кулемет доставлений. Установивши потім кулемет, тов.Степанов прикривав вогнем переправу наших підрозділів. Після він підтримував наступ нашої піхоти на село Маньківку Джулинського р-ну Вінницької обл. та знищив до 15 німецьких солдатів і одну кулеметну точку…».
(З нагородного листа кулеметника рядового М. Степанова) * * * «… У цих боях наші підрозділи зустріли сильний опір противника. Тов. Туфтов швидко встановив свій кулемет, відкрив по противнику вогонь і знищив кулеметну точку, з якої вівся вогонь по переправі. Цим самим дав можливість форсувати річку нашим підрозділам.
Потім швидко зв’язав пліт, переїхав на протилежний берег зі своїм кулеметом і разом з ротами продовжував наступ, підтримуючи кулеметним вогнем нашу піхоту…».
(З нагородного листа кулеметника рядового І.М. Туфтова) Вогонь по фашистах не припинявся і під час форсування, коли кулеметники перебували у воді. Бійці з кулеметів, встановлених на плотах, вели бій і нищили ворога.
«Пливли на слабкому саморобному плотику: дві дошки на двох бочках, – читаємо у матеріалах за спогадами кулеметника рядового Миколи Степанова, – Микола гріб однією рукою, міцно обхвативши другою станковий кулемет.
Олександр, другий номер, тримав боєприпаси. Вода кругом кипіла. Здавалось, з усього берега кулі тяглися в одну точку.
Розриви мінометних снарядів кидали плотик, але не розмикалися замерзлі пальці солдатів. Влучні черги Миколи Степанова з фарватера річки дістали фріців, що засіли на березі. Пробившись на сушу, кулеметники закріпилися за пагорбом. Розчищаючи плацдарм, вони кулеметним вогнем прикривали переправу. На підступах до Маньківки залишився зі смертельною раною в грудях другий номер – друг Сашко».
Форсування річки ще тривало, а бійці сержанта Лобачева, увірвавшись у село, продовжували переслідувати противника і вести короткочасні вуличні бої. Вони відчували, що десь повинен бути німецький штаб.
«Пересувались однією з вулиць Маньківки, – розповідає Микола Лобачев, – з одного з дворів нас рукою покликав чоловік. Коли я підійшов до воріт, він сказав: «Там далі цією вулицею буде будинок під бляхою – то німецький штаб». Невдовзі ми і справді здалеку побачили хату під бляхою з вікнами, що виходили на вулицю.
Непомітно підійшли з боку невеликого палісадника. З-за кущів по будинку відкрили вогонь з автоматів, полетіли гранати. Після того, як ніби все стихло, Віталій Шадурський підвівся у повний зріст, щоб кинутися у приміщення штабу.
Раптом з вікна пролунав постріл. Я у відповідь відкрив вогонь з автомата і у вікно побачив, як падає убитий німець.
Потім глянув у бік Віталія: товариш лежав мертвий на землі, а з голови текла кров».
Володимир ПРИБИЛА.
Далі буде.
вранці -2…-4° 
