Весна над Бугом. Продовження

ДОВІДКОВО: У 1944 році північна околиця села проходила по лінії будівель цукрового заводу і «кагатного» до залізничної колії. На схід за залізницю, де зараз «заводські садиби», поселень не було. Могила загиблих бійців знаходилася на подвір’ї заводської лікарні (зараз – вул. В. Терешкової, 2). Ще одна могила офіцера була неподалік будівлі заводського клубу. У 90-х роках (напередодні 50-ої річниці Перемоги), за ініціативою адміністрації цукрового заводу усі останки бійців були перепоховані в окремій могилі поруч з братською могилою у шкільному парку.

Перепоховання тоді здійснювали жителі Красносілки Борис Васильович Галба, Василь Петрович Кшимовський та Андрій Миколайович Скрильов під керівництвом Віктора Яковича Безвенюка.

Вибивши фашистів із села, підрозділ капітана Крапивіна тим самим врятував від вибуху цукровий завод та багато іншого майна. Втікаючи, німці тільки встигли підпалити один склад із цукром, у якому згорів дерев’яний верх.

Згоріти складу повністю та перекинутися полум’ю на інші будівлі не дали жителі села, загасивши пожежу. Пізніше радянськими бійцями було ліквідовано в районі заводу значну кількість вибухівки, яку німці не встигли використати за призначенням.

Якщо цукровий завод врятували від вибуху, то міст через Буг, як не поспішали наші бійці, врятувати не вдалося: фашисти підірвали його в останню мить на очах радянських розвідників. Як це було, розповідають Петро Загоруйко та Іван Курнос: «У суботу 11 березня ще до обіду фашисти привезли і встановили на мосту два ящики з вибухівкою. А коли побачили, що на горі у «топольках» (радянські підрозділи входили в Красносілку з боку Раківки) з’явився радянський танк, зразу ж підірвали міст. Це було близько сімнадцятої години цього ж дня».

Село було очищене від ворога. Але остаточне визволення Красносілки передбачалося тільки після форсування Південного Бугу та звільнення від ворога Маньківки, оскільки там були сконцентровані значні сили противника, і фашисти час від часу обстрілювали Красносілку з правого берега кулеметним та мінометним вогнем. Крім того, на випадок форсування радянськими підрозділами Бугу фашисти готувалися зустріти наших бійців артилерійським вогнем та облаштувати мінні перешкоди.

«Напередодні, у Красносілці на «відстійниках», – розповідає Іван Курнос, – приземлився німецький літак, який привіз артилерійські снаряди. Фашисти примусили місцеве населення Красносілки і Маньківки носити снаряди у Маньківку в крайню хату на горі край села. А вже у суботу на станцію Генріхівка була доставлена платформа з німецькими протипіхотними та протитанковими мінами. Щоправда, розвантажити їх німці так і не вспіли. Знаю тільки, що багато тих мін розтягли хлопчаки – потім улітку глушили ними рибу».
Добре те пам’ятає і жителька Маньківки Ганна Бука, яка була тоді 13-річною дівчинкою: «Багато жителів нашого села – і дорослих, і дітей – зігнали німці носити артилерійські снаряди. Носили ми їх від моста до крайньої хати, що по шляху на горі. До моста, мабуть, снаряди доставляли красносільчани. Важкі були ті снаряди. Пам’ятаю: пронесу трохи – та й покладу, пронесу – та й покладу. А потім хтось з дорослих той снаряд візьме та й несе…».

Снаряди носили у крайню хату Маньківки, що стояла дорогою на Війтівку. Тоді то був будинок Василя Андроновича Кулика. Там знаходилися і боєприпаси, перевезені ще за кілька тижнів до приходу радянських підрозділів у Красносілку, коли канонада «катюш» гриміла в районі Умані. Їх з господарських будівель панського маєтку у Красносілці, де вони зберігалися, на возах перевозили румунські солдати. Хату з боє - припасами цілодобово охороняли румуни. Та хата збереглася і зараз розміщена на вул. Миру (до перейменування – вул. Радянська), 2.

Увійшовши у Красносілку з боку Раківки, частина батальйону пішла у напрямку «забари», а частина – повернула на цукровий завод і спустилася до річки теперішньою Шкільною вулицею. Розквартирувавшись по селу, бійці відпочивали після виснажливого походу та готувалися до наступної важливої операції: на ранок 12 березня було заплановане форсування Бугу та переправа. Погода у той день, 11 березня, була похмура, надворі стемніло рано.

Увечері (через кілька годин, як підрозділ увійшов у Красносілку) до штабу батальйону, який розміщувався в одній із сільських хат неподалік річки, викликали командира взводу мінометної батареї сержанта Лобачева. Тоді Микола Лобачев не знав причин виклику і того, яке завдання буде поставлено перед ним. А завдання йому ставив начальник штабу старший лейтенант Фуников: вночі непомітно переправитися через Буг, розвідати обстановку, на ранок захопити плацдарм на правому березі для підтримки та забезпечення переправи основних сил батальйону.

Завдання було нелегким: як діяти у незнайомій місцевості та й невідомо, які ворожі сили дислокуються у селі на правому березі. Сержант Лобачев відібрав для виконання завдання 14 бійців свого взводу. Це були уже перевірені у боях його товариші: сержанти Віталій Шадурський, Беляєв і Федір Полухін, ефрейтор Григорій Сафьян, рядові Григорій Байбаков з Підмосков’я, Анатолій Казарін, Василь Обозний зі Смоленської області, Аракелян з Вірменії, Степан Рубахін з Рязанської області, Селиванов, Плетньов, Яків Рак з Донбасу, Іван Пеленєв і сибіряк Григорій Гринцов.

Для обговорення плану виконання поставленого завдання група зібралася в хаті неподалік штабу. Спочатку бійці вирішили переправлятися на конях, адже вони добре плавають, але як тільки зайшли у річку – коні у холодній воді почали іржати. У цю ж мить над Бугом злетіли ракети, освітлюючи простір над річкою, і на правому березі зацокотів кулемет – німці навмання відкрили вогонь по лівому березі. Група повернулася назад. Тоді бійці, обговоривши усі можливі варіанти, вирішили переправлятися на човні.

«Найти човен нам допоміг хлопчина років 10-12, – розповідає Микола Лобачев, – син господаря хати, де розміщувалася наша група. Хлопець відвів нас до одного з дворів (десь за метрів 800 від штабу). Тільки ми зайшли на подвір’я, як з хати до нас вибігли дві радісні жінки, а за ними вийшов дід.

Добре пам’ятаю, що першим бажанням діда було нас нагодувати. Я сказав, що прийшли до нього не для цього. Коротко розповів про візит. Дід повів нас до хліва, за яким тягнувся прямо до річки город. У хліві він показав старенький, але ще придатний до використання невеликий човен. Ще він погодився допомогти у переправі. Уже перед самою переправою ми привели з собою і подарували дідові коня».

Переправлялися від дідового городу – навпроти крайніх хат західної околиці Маньківки. Під прикриттям холодної березневої ночі дід на човні по 2-3 чоловіки перевозив бійців на правий берег Бугу, невтомно працюючи веслом, кожну мить очікуючи бути поміченим і прошитим кулеметною чергою ворога (німці час від часу освітлювали простір над річкою ракетами). Переправа тривала більше години. Але все минулося добре. Переправились усі через Буг десь після опівночі. Дід поплив назад, а бійці, провівши його поглядами, почали окопуватися. Шадурський, Рубахін і Пеленєв пішли в розвідку.

Володимир ПРИБИЛА.

Далі буде.