Костянтин Могилко.
ГЕРОЇЧНИЙ ВЧИНОК ЦІНОЮ У ВЛАСНЕ ЖИТТЯ
Подібні польоти для досвідченого підполковника Могилка були звичайною справою. Мабуть, простіше назвати країну, в якій він не побував, аніж навпаки. На сторінках газети «Народна армія» (№150 21 серпня 2012 року) про свою роботу досвідчений льотчик говорив: «Для нас проведення місії спостережного польоту – це ознака великої довіри держави. І кожен льотчик авіаційного екіпажу ставиться до неї з великою відповідальністю. Під час спостережних місій доводиться не лише виконувати часом дуже складні польоти, а ще й активно співпрацювати з представниками іноземних держав. Тож як до екіпажів для виконання міжнародних польотів, так і до складу верифікаційних місій призначають лише найкращих».
Сьогодні весь світ став свідком високого професіоналізму та патріотизму екіпажу АН-30. До цього проросійські сепаратисти двічі намагалися збити цей літак, але марно.
Трагічною стала третя спроба: пострілом із переносного зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК) «Верба» терористи ракетою влучили у правий двигун авіамашини, що перебувала на висоті понад 4 тисячі метрів над землею. 5 членів екіпажу загинуло, серед них і Костянтин Могилко.
Він навіть не намагався врятуватися, бо за законами військової честі командир залишає своє робоче місце останнім. Більше того, підполковник встиг зв’язатися з центром управління, доповів про ситуацію і до останньої миті тримав зв’язок із «землею». Слід також зазначити, що систем катапультування в літаку не було, його борт сконструйовано близько 40 років тому. Він наказав команді вистрибувати з парашутами, а сам до останнього приборкував палаючу, некеровану машину.
ПРО СІМ’Ю КОСТЯНТИНА МОГИЛКА
Костянтин Могилко народився у Вінниці 27 травня 1978 року. У 1999 році закінчив льотний факультет Харківського університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Потім служив у одному із львівських авіаполків.
Ранні дитячі роки провів у Джулинці. Коли став школярем, то кожні літні канікули разом із молодшою сестрою Людою проводив у селі, гостюючи в бабусі. Одружений, має двох діток. Сину Арсену 2 роки і 7 місяців, доньці Вероніці 10 років. Через надзвичайну схожість Арсенка з батьком друзі льотчика-героя часто жартували: «Якби синові ще борідку, то був би точний портрет Костянтина».
Дружина Віталіна родом із Житомирщини. Подружжя, яке подарувало Україні Героя Костянтина Могилка, родом із Джулинки. Батько Віктор Петрович закінчив Джулинську середню школу та льотне училище сільгоспавіації. Не літав, змінив професію, його мрію втілив у реальність син.
Працював у Вінниці на аеродромі авіаінженером. Мати Любов Петрівна також закінчила Джулинську середню школу, пізніше працювала у селі на комбікормовому заводі лаборантом, потім у Вінниці в Інституті кормів та сільського господарства. У 1976 році батьки Костянтина ви - їхали з Джулинки. Про сім’ю Могилків односельці говорять тільки теплі слова. Вдалося з’ясувати, що вона має гарне хліборобське коріння.
Ось, наприклад, дідусь Костянтина – Петро Федорович – працював у колгоспі, тримав пасіку. Джулинчани пригадують, як він ділився бджолярським мистецтвом із усіма охочими. Тож у генах цієї родини були закладені високі моральні якості.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Указом Президента України №683/2012 від 6 грудня 2012 року «Про нагородження державними нагородами України» за вагомий особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, зразкове виконання військового обов’язку та високий професіоналізм підполковник Костянтин Могилко нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
27 липня 2002 року (Скнилівська трагедія) Костянтин Могилко перебував у якості глядача на Скнилівському аеродромі, згодом пішов шукати двоюрідного брата, який заблукав. Через якусь мить на те місце, де стояв Костянтин, упав літак СУ-27.
Декілька років тому, виконуючи навчальне завдання, Костянтин Могилко пролітав над Джулинкою. Друзі, які були в літаку, зробили близько 20 фотографій села (одна з них – на цій сторінці).
Молодша сестра Костянтина Людмила вийшла заміж і проживає у Москві. Сьогодні, як ніколи, безглуздо виглядають будь-які військові конфлікти між країнами, у яких багато спільного.
На запитання про те, як йому в небі, Костянтин Могилко відповідав: «Я дуже люблю людей, але небо люблю більш за все на світі».
СПОГАДИ ДРУЗІВ
Микола Івасик: «Костя був дуже відкритою людиною, не пам’ятаю жодного випадку, щоб він когось у чомусь підвів, наприклад із нашої компанії друзів, був людиною свого слова. Для нього, я знаю, було дуже великим пріоритетом приїжджати у Джулинку. Багато хто із нашого села знав Костю, товаришував з ним. Він був зразком людяності, добропорядності. Звичайно, у всіх є недоліки, кожен може перед кимось завинити, але стосовно Кості, то на його рахунок немає що сказати. Ми з ним неодноразово відпочивали у селі на Бугу, де він провів своє дитинство, юність. Він знайомив мене зі своїми друзями з Бершаді, Вінниці, Києва, я гостював у нього, він – у мене. Ми гарно відпочивали за келехом бабусиного вина. Коли були трішки молодшими, то зустрічалися частіше, особливо влітку. Бував у нього в Борисполі на аеродромі, літали разом. Всі випадки, пов’я - зані з ним, згадати не можна, бо це так званий життєвий потік, з якого не варто виривати фрази. Я його знав завжди, бо ми росли в одному селі. Друзями стали у 14-15 років. Пам’ятаю, як ми зустрілися останній раз. Це було у Києві, після параду. Льотчики влаштовували обліт. Побачивши літаки, подзвонив Костику. З’ясувалося, що він також задіяний у польотах.
Наступного дня він зв’язався зі мною, і ми зустрілися в моїй квартирі у Києві. Вважаю, що варто було б слушно назвати одну з вулиць села Джулинка на честь Героя Костянтина Могилка».
Віктор Івасик: «Завжди був веселий, не можу згадати, щоб у нього було похмуре обличчя. Я коли його згадую, то бачу перед собою усміхненим. Просто людина від Бога, таких людей я не зустрічав».
Олена Кашлевська (Тур): «Надзвичайно гарна, вихована людина. Ми часто відпочивали разом, він любив риболовлю і походи. Дуже любив пісню «Я був Бандерою, по лісі я гуляв…», говорив моєму братові «Давай нашу» і співав. Про роботу ми не говорили, а просто весело проводили час. Костя був душею компанії».
Людмила Попук: «Дуже чемна, слухняна людина, друг, який не залишить у біді. Коли був у селі, увесь час приходив у гості, бо маємо родинні зв’язки. Костя будь-кого міг розсмішити, був добряком. Бачилися останнього разу влітку минулого року. Пам’ятаю, ми стоїмо на подвір’ї, бачимо, як пролітає літак, перекручуючись, виблискує крилами. Через декілька годин дзвонить Костя і говорить, що то був він, передавав вітання з висоти. Гарною людиною був».
Василь Тур: «Я горджуся, що взагалі знав таку людину, як Костя. Ми виросли разом, фактично все дитинство та юність я провів разом із ним. У мене на весіллі він був за старшого дружбу. Ніколи б не подумав, що буду знайомий із такою великою людиною. Дуже важка втрата».
Віктор Пірогов: «Почали ми дружити десь із 1994 року, до цього часу були просто знайомими. Приїжджав до нього у Бориспіль два роки тому, дивлюсь, а він уже підполковник, коли бачилися перед цим, був ще майором. Був у нього на базі, літали разом. Того разу була погана погода, сильний туман. Кості доводилося садити літак по приладах. Якоїсь миті ми ледве не розбилися, але Костя потягнув штурвал на себе, заходячи на повторну посадку. На щастя, все обійшлося, на землі потім нам говорили, що якби не наш командир, то все закінчилося б плачевно. Скільки я його знав, він дуже любив літаки, розбирався у них дуже професійно. Ось і думаю собі, що над Слов’янськом він не тільки відводив літак подалі від людей, а й намагався вдало приземлитися. Повторюсь, він був надзвичайним майстром своєї справи. У нас були дружні стосунки через любов до авіації та любов до неба. Як би там не було, а гарної людини вже немає...».
P.S. Дякую всім небайдужим односельчанам, які допомогли зібрати інформацію про Героя Костянтина Могилка. Люди мають знати і шанувати пам’ять про тих, хто віддав своє життя заради інших, заради миру в Україні. Герої не вмирають.
Віталій МЕЛЬНИК, студент КНУКіМ, с. Джулинка.
вранці -2…-4° 
