… Йшов червень 1941 року.
Батько мій працював слюсарем Бершадської МТС. Жили ми в районі тодішнього цукрозаводу. Коли стало ясно, що ворога не зупинити і він все більше просувається вглиб країни, батько за наказом керівництва евакуював на схід трактори.
Змарнілий, в побурілому від літньої спеки колись темному костюмі, через місяць він повернувся додому, але вже на окуповану румунськими військами Бершадщину. На фронт, звісно, не потрапив. І йому нічого не залишалося, як повернутися на старе місце роботи.
У грудні з робітників та службовців Бершадської МТС на чолі з робітником В.М. Глущенком виникла підпільна група, до складу якої ввійшов і мій батько.
Мама розповідала, що пізніми вечорами до нас часто приходив О.Р. Пилипчук – один із керівників підпільної патріотичної організації. Закрившись у кімнаті, вони пошепки про щось довго розмовляли. А потім у місті з’являлися антифашистські листівки, виходили з ладу сільськогосподарські машини, горіли скирти сіна, щоб нічим було годувати румунських коней… Ризикуючи своєю сім’єю, батько довгий час переховував у себе вдома двох єврейських дівчат – Естру і Басю. Подальша їхня доля нам невідома.
Незадовго до приходу наших військ хтось зрадив підпільників. Багатьох із них схопили і кинули до підвалу під будинком румунської жандармерії (нині вулиця Ніколаєнка).
Носити передачі дозволили.
Разом з іншими харчами мама передавала батькові в скляних пляшках молоко, каву. А закривала ті пляшки корками, зробленими із чистих аркушів паперу. Батько повертав ті пляшки, а на папері огризком олівця (невідомо, як він до нього потрапив) писав мамі коротенькі записки. У своїй передсмертній записці він просив маму по можливості дати нам, дітям, освіту (а було нас у батьків четверо). Був твердо переконаний, що допоможе їй у цьому радянська влада.
Розстріляли підпільників 7 березня 1944 року в яру по дорозі на Глинське всього за тиждень до приходу наших.
Були серед страчених українці, росіяни, євреї. Після звільнення Бершаді мама хотіла забрати тіло батька додому, щоб поховати за християнським звичаєм. Але то було неможливо: тіла загиблих більше тижня пролежали в землі.
Поховали їх у братській могилі, яку неодноразово переносили з одного місця на інше.
Тепер останки підпільників покояться в братській могилі біля меморіалу Слави на площі нашого міста.
Вже після війни мама знайшла під стріхою старого хліва батьків партійний квиток, а неподалік від хати в зарослому чагарником рові – заховану батькову рушницю.
Як ми вижили в ті голодні, холодні післявоєнні роки, одному Богу відомо. І не тільки вижили, а й здобули згодом освіту (здійснилося батькове бажання), створили хороші сім’ї (свого сина я назвала на честь батька – Олександром), побудували власні будинки. Дві старших сестри працювали бухгалтерами. Я, отримавши вищу педагогічну освіту, довгий час працювала викладачем Бершадського медучилища.
Батька свого не пам’ятаю (було мені на той час всього два роки). Але з розповідей мами знаю, що він був майстром на всі руки, любив літературу (ця любов передалась, напевно, і мені), був затятим мисливцем і рибалкою. А ще – глибоко порядною і дуже щирою людиною. Таким пам’ятали його всі ті, хто його знав. Таким батько залишився в моїм серці назавжди.
Валентина БАРАНОВСЬКА. м. Бершадь.
вранці -2…-4° 
