У роки війни він був зв’язковим між партизанським загоном імені Богуна і розрізненими партизанськими групами різних регіонів України. Коли почалася війна, йому було лише тринадцять років. І саме малолітній вік хлопця був тим фактором, що допоміг йому влитися у підпільний і партизанський рух. Інший наш відомий земляк, доктор наук, народний месник, нині покійний Василь Троянський (Троян) назвав Закревського відомим партизанським розвідником і використовував його спогади у своїх книгах.
… Народився Іван у великій селянській родині. Закревських називали куркулями або «кулаками».
– А які з нас «кулаки»? – ще й досі дивується Іван Васильович. – Сім’я справді була заможною, але ж і трудилися зранку до ночі. Діда називали «кулаком» лише за те, що рано вставав, поливав землю потом і спав на кулакові.
Коли почалася колективізація, родину Закревських розкуркулили – забрали все, що можна було забрати. Під час голоду померли дід, бабуня, брат. Лише Іванко зумів якось вижити – на лободі та кропиві. У школу пішов у вісім років, та й то ходив туди босим до самих холодів. До війни закінчив п’ять класів.
З початком партизанського руху добровільно влився в нього, виконував завдання командирів загонів і ходив лише йому відомими партизанськими стежками – на них його постійно підстерігала смертельна небезпека.
Після війни Іван Васильович, як і годиться справжньому чоловікові, відслужив в армії, вчився в сільськогосподарському інституті, працював за фахом. Нині він на пенсії, та, як і раніше, залишається активним членом суспільства, вважає своїм обов’язком, аби про подвиги народних месників Поділля та України знало якомога більше людей. Тож досить часто у пресі з’являються його матеріали про героїчну боротьбу проти ворога. Сам Іван Васильович часто бере участь у різних заходах, пов’язаних із вшануванням героїв, які віддали своє життя за нинішній мирний день.
Хоч мені не так часто щастить зустрічатися із колишнім партизанським зв’язковим, та кожна зустріч додає оптимізму й наснаги. Іван Васильович – людина надзвичайно енергійна і небайдужа, справжній патріот України. Він переймається всіма проблемами, якими живе суспільство.
Тож намагається донести свою активну життєву позицію до людей, найперше, підростаючого покоління. Тому його часто можна побачити в школі, серед дітей.
У районі він очолює спілку партизанів, бере активну участь у роботі обласної спілки, щороку у День партизанської слави (22 вересня) буває у Шабелянському лісі (Іллінецький район). На запитання, кого із своїх соратників по боротьбі згадує найчастіше, Іван Васильович відповів, що із 17 тисяч вінничан, які входили до складу підпільних організацій, партизанських загонів, диверсійних груп, залишилося дуже мало. Серед тих, хто вже відійшов у вічність, – командир партизанського загону імені Чапаєва Михайло Свічколап, легендарні Ляля Ратушна, Іван Калашник, Василь Пасєка (Троянський), Павло Бондаренко та багато інших героїв.
– Іване Васильовичу, а що ви найчастіше бажаєте молоді і що побажаєте сьогодні?
– Усі, хто пережив війну, завжди будуть бажати наступним поколінням тільки миру, здоров’я, бажання плідно працювати на благо своєї країни.
Пам’ятаймо, що загальний успіх залежить від внеску кожного з нас.
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
