Щира вдячність районному керівництву, яке допомогло спорудити пам’ятник партизану-герою та видати книгу про безпартійного вчителя, мужнього захисника Вітчизни М.С. Корнійчука. Мені дуже хочеться прочитати цю книгу.
Йшла війна. Неподалік мого села у Чорному лісі воювали партизани. У партизанському загоні був племінник моєї бабусі.
Пам’ятаю страшний випадок.
Каральний загін обстрілював село. З кулемета стріляли прямо у наші вікна. Разом із рідними ховались у землянці.
Бабуся прикрила нас із сестричкою своїм тілом, щоб урятувати від смерті.
Тоді я ще не могла всього зрозуміти, чому обстрілювали в першу чергу нашу хату.
Вночі долинами до нас приходили партизани, брали хліб, продукти, міняли білизну. Незабаром нашого племінника і ще групу молодих партизанів схопили вороги та розстріляли недалеко від залізничної станції Устя.
Згодом прах загиблих перезахоронили у братській могилі в центрі села Осіївки. Назавжди залишилась у моїй пам’яті ця трагічна подія.
Пройшли роки. Повиростали діти війни. Після закінчення педучилища була направлена на роботу у Шляхівську середню школу. Мені пощастило працювати з учителькою від Бога, мудрою і доброзичливою жінкою Софією Ісаківною Косіловською.
Вона була для нас, молодих вчителів, гарним порадником.
Учителька-партизанка дуже багато розповідала нам, учителям і учням, про героїчні подвиги партизанів, своїх побратимів. Коли почалася війна, дівчина змушена була залишитися у рідному селі Червоному, щоб доглядати стареньких батьків. Вороги зайняли село. Комсомольці вирішили організувати роботу по боротьбі з ворогом.
Спочатку це була підпільна організація, а потім перетворилась у велике партизанське з’єднання.
Члени цього партизанського підпілля збирали зброю, ховали в надійні місця, розвішували листівки, закликали молодь ховатись від ворогів, щоб не потрапити на каторжні роботи у Німеччину.
Часто з’являвся до цього з’єднання підпільно учитель Максим Сергійович Корнійчук, який згодом став комісаром другої Сталінської бригади. Він вміло направляв діяльність підпільної організації, проводив роботу по створенню партизанських загонів.
З хвилюванням розповідала про такий випадок. Було термінове завдання виїхати у Шляхову. Вони розвішали багато листівок. На цьому місці, де нині школа, було приміщення німецької комендатури. На видному місці висів портрет Гітлера. Партизани зробили справжній погром – потрощили портрет, забрали необхідні документи та зброю. На другий день перелякані фашисти розповідали, що через Шляхову пройшло ціле партизанське об’єднання. В селі працювати було небезпечно. На початку 1943 р. партизани пішли у «Сталінську бригаду», щоб продовжувати боротьбу з фашистами.
У партизани йшли цілими сім’ями. У загоні було багато дітей. Діти були із суворими обличчями, мало сміялись.
Жили вони у важких умовах, але намагалися всіма силами допомогти старшим. У загоні був дванадцятирічний Володя Саморуха. Він сміливо виконував всі доручення командування. Багато разів переходив лінію фронту.
Софія Ісаківна з особливою вдячністю згадувала слова мужнього патріота, безпартійного вчителя Максима Сергійовича Корнійчука: «Ви, товариші, бачите цих втомлених і сумних дітей, їм потрібно виховуватись у дитсадках, вчитися у школі.
Пам’ятайте про це завжди після довгожданої Перемоги.
Хто обере професію вчителя – будьте справжніми наставниками, людяними вчителями, подаруйте їм радість життя та допоможіть здійснити їх добрі наміри та заповітні мрії». Своїй рідній Шляховій вона віддала 50 років педагогічної праці, намагалася гарно навчати дітей, завжди допомагала матеріально і добрими порадами всім дітям.
Ми разом із Софією Ісаківною та старшокласниками збирали відомості про партизанське підпілля, учасників Великої Вітчизняної війни. Їх власноручні записки, листи, відомості зберігаю і нині.
У 1985 році Софія Ісаківна разом із чоловіком Григорієм Венедиктовичем поїхали на пам’ятну зустріч у Литву – місто Крекінга. Керівник зустрічі урочисто сказав: «Дві українські партизанки Софія Косіловська та Євгенія Ніколаєва зустрілись через 40 років. А скільки їх залишилось лежати молодими і красивими у Чорному лісі, де під шелест листя і спів солов’їв вони сплять вічним сном. Вічна слава партизанам».
Софія Ісаківна завжди із своєю родиною відвідувала могилу М. С. Корнійчука у селі Серединці. На його могилі завжди пломеніли гарні квіти, вирощені нею.
Софія Ісаківна відійшла у вічність. Мабуть, вона із піднебесся бачить і радіє, що правди не можна приховати, що все таємне, забуте стало явним. Хоч пройшло уже не одне десятиліття, немає уже багатьох ветеранів, вони не дочекались реабілітації. Але рідна донечка справжнього патріота зробила все можливе, щоб люди дізналися правду, прочитавши книгу «Невловимий Саша Жалов».
Вікторія ГОНЧАР, громадський кореспондент с. Шляхова.
вранці -2…-4° 
