Григорій Погончик біля будівлі конгресу США. Фото надане Григорієм ПОГОНЧИКОМ.
– Григорію Олексійовичу, Ви вже довгий час займаєтеся крає знавством. А з чого все почалося?
– За фахом я вчитель історії. Мене дуже цікавить історія рідного краю. Переконаний: діти мають добре її знати, адже історичні події відіграють важливу роль у формуванні суспільства, житті людини. Взагалі, вважаю, що вивчення історії держави повинно починатися з вивчення історії рідного краю.
Краєзнавством зацікавився ще під час навчання на історичному факультеті Вінницького педінституту, а реально приступив до цього з перших днів роботи вчителем у П’ятківській середній школі, де активно діяв патріотичний гурток. Продовжив справу, яку розпочала вчителька Ганна Ксенофонтівна Ромашко.
Разом із учнями створювали шкільний музей бойової слави, листувалися з ветеранами Великої Вітчизняної війни, ходили в туристичні походи, здійснювали екскурсії, поїздки, зокрема, в Москву, Волгоград та інші міста колишнього Радянського Союзу. Це здружувало дітей, вони глибше вивчали історію рідного краю.
Відтоді минуло багато часу. Я працював і в інших школах району, але завжди у центрі уваги моєї роботи було краєзнавство, яке вів у кількох напрямках. Усі ці роки займався і займаюсь вивченням історії Голокосту, Голодомору, релігії, населених пунктів, життєдіяльності відомих людей Бершадщини.
– За цей час Ви опублікували чимало статей, підготували і видали книги з краєзнавства, зокрема, «Любов душі моєї – Баланівка» (написана у співавторстві з Галиною Невеличко), «Дорога до храму», «Шкільна родина», «Село в краю Бершадськім… (Михайлівка, Романівка, Якубівка: історія та долі)», «Голодомор 1932-1933 років на Бершадщині», «Джерело знань», «Бершадщина: з минулого у майбутнє»…
– Все, що знаходжу нове, цікаве, стараюся донести до читачів, до відома громадськості. Свої матеріали публікував не лише в «Бершадському краї», обласних газетах, а й в журналі «Вісник» американського науково-дослідного інституту Голокосту і російського єврейства. Окрім публікацій, книг, разом із учнями створив кілька відеофільмів, зокрема, чотиригодинний документальний відеофільм «Голокост на Бершадщині», який у 2008 році був представлений на VІ Міжнародній педагогічній конференції «Уроки Голодомору та Голокосту – уроки гуманізму». Завдяки цьому зайняв перше місце у міжнародному конкурсі в номінації «Мультимедійні проекти». До речі, цей фільм є надбанням не лише Бершадщини – він є й в музеях Голокосту у Дніпропетровську, США, інших музеях. Створили ми і відеофільм про історію козацтва на Поділлі. А ще разом із учнями брали і беремо участь у різних міжнародних конкурсах, конгресах, у яких неодноразово ставали переможцями.
– Григорію Олексійовичу, Ви з наполегливістю слідопита опитуєте людей, свідків трагедій – Голокосту і Голодомору. Свідченням того, що Ви продовжуєте досліджувати ці теми, є видання на початку нинішнього року книги «Рана, що кровоточить». Про що вона?
– Її я написав спільно з колишнім в’язнем Бершадського гетто, а нині президентом Асоціації в’язнів гетто і концтаборів з колишнього СРСР, редактором журналу «Вісник» (США) Ізею Кацапом. У книзі йдеться про події, які відбувалися в 1941-1944 роках на території між Дністром і Південним Бугом (Трансністрії), яка під час війни була під контролем румунської адміністрації. Масових розстрілів євреїв там не було, але багато людей єврейської національності загинули від голоду, холоду, тифу та інших хвороб.
Характерно те, що в Трансністрії загинула велика кількість людей, депортованих із Бессарабії, Буковини. Одним із найбільших таборів у Трансністрії було Бершадське гетто, хоча такі були й у Могилів-Подільському, Ободівці, Цибулівці та інших містах і селах, однак у Бершадському районі вони були практично у кожному населеному пункті правобережжя Південного Бугу, а у Поташні, П’ятківці, Баланівці та в інших селах – навіть по кілька. У книзі вдалося створити карту розміщення таборів-гетто для євреїв на території Бершадського району, згадуються практично всі населені пункти Трансністрії, де вони були. У виданні використано багато архівних документів, зокрема Вінницького державного архіву. Матеріали підтверджують насильницьке переселення євреїв і те, що після завершення війни їх залишилося зовсім мало.
У книзі приділяється увага «Праведникам народів світу» – тим людям, які у складних, небезпечних умовах врятували, ризикуючи власним життям, чимало людей єврейської національності. Серед них – Тетяна Тартачна із Флориного, учитель Михайло Мартинюк із Березівки та багато інших.
Видання містить свідчення людей, очевидців, які на той час були дітьми, але в їхній пам’яті на все життя закарбувалися події того жахливого періоду. Ділиться спогадами і мій співавтор книги Ізя Кацап, більшість членів родини якого загинула саме в Бершаді. Щоб увічнити пам’ять про них і понад 20 тисяч невинно загиблих у роки війни на Бершадщині євреїв, він власним коштом за сприяння місцевої влади і мого, на той час депутата районної ради, встановив у центрі міста пам’ятник жертвам Голокосту.
– До речі, завдяки Вашому клопотанню в районі встановлено декілька пам’ятників жертвам війни…
– Дійсно, я особисто віднайшов понад сто могил масових поховань євреїв на Бершадщині в роки Великої Вітчизняної війни. Практично у кожному населеному пункті їх по декілька. Із усіх цих могил я і працівники сільських рад взяли землю, помістили її у капсулу, яку закладено в нішу пам’ятника жертвам Голокосту, що встановлено у Бершаді.
У книзі «Рана, що кровоточить» є розповіді й про встановлення пам’ятників жертвам війни. На Бершадщині, зокрема, встановлено пам’ятники і пам’ятні знаки у П’ятківці, Баланівці, Флориному, Джулинці, Сумівці. Я брав участь у відкритті пам’ятників і пам’ятних знаків не тільки на Бершадщині, а й на Тростянеччині, Крижопільщині, адже тісно співпрацюю з міжнародними організаціями з питань Голокосту. Тривалий час підтримував зв’язки з колишнім в’язнем Цибулівського гетто Крижопільського району Йосифом Кауфманом, який проживає у Бельгії.
Хочу віддати належне і Мюді Мойсеївні Гехман, яка у Вінниці очолює громадську організацію колишніх в’язнів фашизму та їхніх рятівників, – у нас із нею теж плідна співпраця. До речі, 9 травня я у складі делегації бершадців взяв участь у відкритті в селі Хащувате Гайворонського району Кіровоградської області, де було розстріляно три тисячі євреїв, меморіального комплексу жертвам війни – одного з найбільших у Європі.
– Ви нещодавно брали участь і в Міжнародній науковій конференції у США. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.
– Так, наприкінці квітня американський науково-дослідний інститут Голокосту російського єврейства, Асоціація колишніх в’язнів гетто і концтаборів із колишнього СРСР спільно з іншими організаціями проводили у НьюЙорку Міжнародну наукову конференцію, присвячену 70річчю визволення Трансністрії. У ній взяли участь колишні в’язні, громадські організації і ті, кому дорога пам’ять про невинно загиблих. Було запрошено і мене як автора численних публікацій на цю тему. Перед початком конференції її учасники оглянули фотоекспозицію, в якій зібрано багато цікавих матеріалів. Теми дискусій – історія Голокосту Трансністрії, супротив у гетто і таборах, партизанський рух, збереження пам’яті про тих, хто невинно загинув, тощо. На конференції виступали представники різних громадських організацій, діаспори, колишні в’язні гетто, ветерани воєн.
Слово було надано і мені. Я не лише виступив, а й презентував щойно видану книгу «Рана, що кровоточить». Усі наголошували: подібна трагедія ніколи не повинна повторитися.
Що цікаво: на конференції виникло багато питань стосовно сучасного становища в Україні. Засоби масової інформації по-різному висвітлюють події в нашій країні, тож для учасників конференції дуже важливо було почути людину, яка прибула з України. До речі, я виступав і на радіо, і на телебаченні.
– Григорію Олексійовичу, Ви були в США не вперше. Які враження від цієї поїздки?
– Звісно, для учасників міжнародної конференції було організовано цікаві екскурсії. Нью-Йорк – надзвичайно велике і гарне місто. Я побував біля будівлі штабквартири ООН та в інших пам’ятних місцях. Незабутні враження залишилися і від екскурсій по Вашингтону – столиці США. Це теж дуже чисте, зелене і гарне місто, у якому майже в кожному кварталі – музеї, пам’ятники різних часів. На одній із вулиць розміщені посольства понад 120 країн світу. Побував у музеї космонавтики, де побачив багато макетів літальних апаратів, що використовувалися у різний час – від зародження космонавтики до сьогодення. Там, зокрема, експонується й макет літального апарата, на якому Юрій Гагарін здійснив перший політ у космос. Зберігається чимало світлин першого космонавта.
Відвідав також і Національну галерею мистецтв США.
Вразило те, що там чимало картин, особливо на релігійну тематику, які у роки індустріалізації і колективізації були вивезені із колишнього Радянського Союзу і продані. Їх тоді купували приватні особи, але з часом вони, вважаючи, що такі картини – шедеври мистецтва, досягнення світової культури, яке має бути доступним усім, передали їх у музей. Звісно, побував і в багатьох інших визначних місцях, і про все це в одній газетній публікації важко розповісти.
На що звернув увагу: у США культура, історія країни прищеплюються дітям із раннього віку. Американці приділяють багато уваги вихованню, формуванню патріотизму, любові до своєї Батьківщини.
– Григорію Олексійовичу, над чим Ви зараз працюєте і які у Вас творчі плани на майбутнє?
– Наразі спільно з вчителькою Поташнянської ЗОШ І-ІІ ступенів Ніною Феодосіївною Воробйовою завершую роботу над десятою книгою – про історію села Поташні, його людей. Це, на мою думку, буде цікаве видання (понад 500 сторінок, багато світлин), яке, сподіваюсь, займе гідне місце в історії краєзнавства не лише Бершадщини, а й Вінниччини.
Хочу також зібрати більш повну інформацію про бершадчан, які брали участь в афганській війні, у бойових діях на території інших держав, і видати окрему книгу – зберегти пам’ять для нащадків.
Спілкувався Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
вранці -2…-4° 
