Тридцять років – як тридцять кроків

Так, як школу закінчив з медаллю, двері у подальше життя були перед ним відкриті широко. Мріяв, наприклад, навчатися в політехнічному, щоб мати справу з електронікою. Та хіба один приклад можна навести, коли людські долі повертаються проти їх власної волі. От і Микола Федорович став спочатку ливарником-формувальником і навіть почав працювати за цією першою у його житті професією. Потім було навчання в сільгоспінституті, де здобув фах агронома.
Далі його життя склалося так, що очолював одну з найбільших і найкращих в області комсомольських організацій у Шляховій і навіть мав нагоду виступити на з’їзді ВЛКСМ, делегатом якого був обраний.
Згодом перевели заступником голови правління і по сумісництву секретарем партійної організації у Війтівку. – ВУЗ-ВУЗом, – згадує Микола Федорович, – але і в таких керівників, якими були В.М. Кавун, Г. Й. Кузик, О. Т. Гончарук, теж можна було багато чому навчитися. Своїми наставниками також вважає Б. Д. Булку з Маньківки, Г. Н. Горбатюка з Чернятки, М. С. Шеремету з Джулинки, В. В. Палія з Усті.
– Та навідайся у райком, щоб особисто відчув, як там питають за молоко та за виконання десяти основних показників, – звертався іноді до нього Г. Й. Кузик. І Микола Федорович був вдячний йому за науку.
Керівником відстаючого господарства в Осіївку потрапив не стільки з власної волі, як за рішенням, як тоді казали, партії. Пропозицію райкому люди підтримали – так і проголовував тут цілих 17 років.
Треба було мати неабиякий дар керівника, щоб без великого досвіду, ціною великих зусиль – своїх і осіївчан, вивести господарство із занепаду в передові.
За журналістську практику не раз доводилося бачити М. Ф. Хливнюка у складних ситуаціях. Іноді йому навіть визначитися було не так просто, за що братися в першу чергу, з чого саме розпочинати.
Були моменти, коли запросто можна було зневіритися, опустити, як кажуть, руки, але він вперто робив те, що задумав. Хоч не все благословлялося одразу ж, вмів настояти на своєму. Наприклад, прокладав дороги з твердим покриттям не тільки у центрі Осіївки чи Малої Киріївки, а й по сільських вуличках, на хутори імені Жданова і Партизанський, у напрямку села Кидрасівки. Оті хутори без доріг, як і село Мала Киріївка, давно вже могли б перестати існувати. В Осіївці зробив багато, ще бульше запланував зробити.
Але в його життя знову ж таки втрутилася її величність доля. Якось тодішній голова РДА Г. М. Заболотний запросив його на зустріч з трудовим колективом у Джулинку.
Їхав розмірковуючи, що знову доведеться ділитися досвідом роботи, що останнім часом доводилося не раз. Адже через певні обставини це, колись зразкове, господарство скотилося далі нікуди. І ра - йонне керівництво давно шукало вихід – як його, з мільйонними боргами, можна вивести з прірви.
Але як тільки зійшов на сцену будинку культури, Григорій Михайлович одразу ж відрекомендував: – Ось хто буде тепер вашим головою.
Що залишалося робити після того, як усі проголосували, тільки дякувати за таке довір’я. Хоч в уяві вже прокручував, що ситуація знову повернулася до рівня тієї, якою вона була 17 років тому в Осіївці. Господарство велике, знову два населених пункти, мільйонні борги, та ще й на порозі жнива.
Але те вже, мабуть, у стилі його роботи. Як тільки брався за якусь справу, обов'язково доводив її до кінця. Джулинське господарство тепер теж є одним із кращих не тільки в районі, а й області. Причому, кадри в основному залишилися тіж, що і були, хіба що хтось вийшов на заслужений відпочинок за віком, або розрахувався за власним бажанням.
Сприймали ж і сприймають його, як керівника, звичайно по-різному. Адже за наведення дисципліни завжди брався понад усе. Але тепер, мабуть, будь-хто з Осіївки чи Джулинки може запевнити, що отих три десятиліття не пройшли для обох господарств непомітно, буденно.
Отих тридцять років для Осіївки, Малої Киріївки, Джулинки, Берізок-Бершадських – це своєрідних тридцять кроків вгору до благополуччя людей.
Не все, звичайно, вдавалося і вдається, але про Миколу Федоровича можна сказати, що він впродовж оцих десятиліть ніколи, мабуть, не збирався спочивати, як кажуть, на лаврах. Це ж подумати тільки – коли починав головувати в касах обох господарств було пусто, як у шпаківнях пізньої осені, а все ж зумів знайти виходи. Вмілих керівників господарств, звичайно, є немало, але таких, як М. Ф. Хливнюк – досвідченого, висококласного сільськогосподарського менеджера, у районі, мабуть, небагато.
Хоч з Осіївки пішов 13 років тому, ще і по сьогодні уболіває про це господарство.
Каже, нема-нема, та й навідаюся, повертаючись десь із відрядження.
Не раз він мав можливість кар'єрного росту, адже такі кадри, як він, потрібні скрізь, але завжди залишався вірним своєму господарству. Для нього найдорожча відзнака – це щире людське спасибі, на яке він постійно заслуговував.
Не в захопленні, звичайно, був він від того, що його «кидали», як кажуть, на прорив, туди, де найважче. Бо не всім у таких випадках щастить, як от йому, виходити із складних ситуацій з честю. За повсякденними клопотами по господарству не спромігся навіть, як дехто з його колег, захистити дисертацію. І це в той час, коли на джулинських полях ціле дослідне господарство з десятками сортів і гібридів соняшнику, кукурудзи та інших сільгоспкультур.
Щоправда, його внесок у розвиток сільськогосподарського виробництва належним чином все-таки оцінено – він став заслуженим працівником сільського господарства України, нагороджений багатьма державними нагородами.
Труднощі, які довелося переборювати за ці три десятиліття, не тільки не зламали його, не ввели якусь зневіру, а, здається, що навіть навпаки – посада зробила його ще мужнішим, витривалішим.
Якою бачить долю Джулинки надалі? Перемін, звичайно, з впровадженням нової техніки і технологій не уникнути. Однак він є прихильником того, що села всетаки повинні розвиватися.
Працює, наприклад, людина механізатором, то і його дружина повинна мати місце роботи. Іншого виходу нема.
Якби ж всі проблеми у селах так розуміли й державні мужі зі своїми непродуманими реформами, то зовсім іншою була б нині у селах ситуація.