«Бершадські малороси»

Як бачите, шановний П. Д. Глазов, Ваш лист ми навели майже повністю. І загальний висновок із написаного Вами такий: не ображайтеся, але Ви не вмієте читати газет. І тому у своєму листі перевернули все з ніг на голову. А оскільки цього не розумієте або просто притворяєтеся, то доведеться Вам і таким, як Ви, дещо розжувати. При цьому хай у читачів не складеться враження, що я виправдовуюсь перед автором листа, який, на жаль, не вказав свого повного імені і по батькові. Міг би просто прочитати, а потім викинути ці аркуші в корзину.
Але враховуючи, що деякі люди не розуміють елементарних речей, вирішив відповісти публічно.
Найголовніше. У моїй кореспонденції ніякою мірою не порушується проблема російськомовної частини нашого міста. Звідки Ви це взяли? Зі стелі? Та прочитайте ще раз уважніше! Я навіть гадки не мав обзивати справді чималу кількість населення малоросами. І не міг навіть уявити, що дехто перекручено зрозуміє мої слова.
Іншими словами: просто не зрозуміє. Пояснюю: малороси – це ті українці, які зневажають рідну мову, зрікаються її. Тож для того, щоб вона не зникла зовсім з терен України, і проголосили українську державною. І це абсолютно не на шкоду російській.
Хотів би наголосити: на мовні теми я написав десятки статей, видав кілька книг. Та жодного разу не виступив проти російської мови та росіян. Як і проти представників інших національностей. І не виступлю. Але я залишаюсь на принципових позиціях у відстоюванні суверенітету нашої країни, державності її мови.
До речі, роблю це не останніх 18 років, а значно більше.
Я завжди толерантно ставився і ставлюсь до представників інших націй. Не знаю, чи відомо Вам, що немало писав і про Пилипонівку, її історію та людей. І не тому, що тут живуть мої родичі, а тому, що це справді унікальне і феноменальне явище – старообрядництво. І Ваші звинувачення в тому, що моїми «стараніями» школа в Пилипонівці нині «ледь жевріюча», теж не мають під собою ніяких підстав. Я не раз бував у школі і знаю, що тут немало робиться для збереження автентичності старообрядницького поселення, діти під керівництвом невтомних ентузіастів Володимира та Світлани Ковальських створюють музей, збирають старовинні речі, записують фольклор і т. д. І що – тут не вивчають російську мову? Таке твердження виссане з пальця.
Можу ще наводити різні приклади свого спілкування з представниками різних народів – євреїв, поляків, росіян, німців та інших. Та не стану цього робити, бо, може, добродій П.Д. Глазов знову неправильно зрозуміє. І тоді знову доведеться розжовувати елементарні речі.
Автор листа виставляє себе таким собі борцем за інте реси народу, приписуючи мені багато гріхів. Нібито я винен у тому, що порізали завод на металобрухт, і що на мені також лежить відповідальність за той «скажений долар», і за шокуючі ціни на пальне, і що лобами зводжу людей і т.д. і т.п.
Та годі ж бо, шановний, звалювати з хворої голови на здорову. Те, що я належу до депутатського корпусу райради, не означає приналежності до влади. У міру своїх сил і можливостей я намагаюсь відстоювати правду і справедливість, хоч це не завжди вдається. Бо не завжди лобом можна пробити мури байдужості і зневаги до простої людини. Лобами ж зіштовхують людей зовсім інші діячі, стараннями яких знищується багато народних надбань. Та це тема іншої розмови.
Абсолютною нісенітницею є порівняння з 1937 роком, фашизмом та Голокостом. Так, шановний, можете й дописатися. Тут Вашим виправданням може бути тільки Ваша повна некомпетентність у цих питаннях.
…Автор листа пише, що простори Росії великі, і я маю нагоду навчити росіян української мови, а тоді відкривати магазини з вивісками на українській мові… Шановний, чому нам пертися в Росію, тут би деяких українців своєї мови навчити, щоб писали ті вивіски в себе рідною мовою, бо ж є такі, що не вміють кількох слів зв’язати мовою свого народу. А щодо завдань товариства «Просвіта», то воно належно робить свою справу. І не його вина, що ще не вижиті з наших душ лакейство, боязнь, відчуття вторинності.
Саме це, як сказав наш Президент, і є «малоросійством».
І от прикладом цього явища є оті численні, на жаль, вивіски.
То що, будемо й далі хохлами?
Я завжди казав: можна і в Україні російську мову зробити державною. Але тільки при одній умові: якщо такою ж державною стане українська в Росії. Бо ж нашого брата там не один мільйон… Але чомусь там ні шкіл, ні газет, ні театрів українських нема. В Україні ж понад 70 відсотків періодики виходить російською мовою. Так само і з російськими школами в Україні. Маємо їх чимало. А скільки українських в Росії?
Нуль! І при цьому президент Росії ллє крокодилячі сльози про пригнічення російської мови в Україні… Можна було б ще продовжувати відповідати читачеві газети. Але думаю собі, чи не марну я справу роблю? Чи зрозуміє?
Як би там не було, але позиція моя чітка і принципова: ніхто не має права порушувати закон. Якими б добрими намірами це не прикривалося.
Неможливо у короткій статті висвітлити суть проблеми.
Якщо Вас цікавлять інші її аспекти, можете звернутися до моїх (і не тільки) книг та статей. Там знайдете відповіді на багато питань. При умові, якщо правильно зрозумієте, що там написано.
Треба пам’ятати: мова є генетичним кодом нації. І якщо ми порушуватимемо цей код, не дотримуючись відповідних законів, то держава тоді перетвориться просто на територію… А чи відомо Вам, скільки разів українську мову забороняли протягом кількох століть? Майже сто! А тепер, коли з’явилися можливості для належного утвердження рідної мови на рідній землі, дехто ґвалтом кричить, що цього не треба робити. Отой, хто так думає і робить, і є малоросом.
У недавньому інтерв’ю журналістам кількох українських газет Президент України Віктор Ющенко сказав: «Якщо ти хочеш реалізувати себе як громадянин, то зможеш зробити це тільки у власній незалежній державі. Знаючи й шануючи рідну мову, культуру, історію… Забувши свої традиції, ти розчинишся, втратиш ідентичність, станеш «байстрюком людства».
А щоб не бути «байстрюками», не принижуймо себе, а виховуймо в собі гордість за державу, її мову. І не забуваймо про те, що ми країна багатонаціональна, що поруч з нами живуть інші народи.
Але у ставленні до державної мови не допускаймо ніяких компромісів та недомовок. При цьому не може бути одна мова засобом пригнічення іншої.
Якщо хтось не згоден з моєю позицією, я готовий з ним поспілкуватися. Та вже не на сторінках газети (місця в газеті дуже мало, щоб лише одній темі приділяти увагу), а безпосередньо. Як кажуть, пишіть, дзвоніть, заходьте.
Федір ШЕВЧУК.