Бершадські «малороси», або як ми самі себе зневажаємо

Принаймні таке враження складається, коли пройдеш центром Бершаді і прочитаєш вивіски на деяких закладах. І тоді гірко стає не тільки за долю нашої мови, а й за майбутнє народу.
Адже якщо так і далі піде, то скоро ми рідного слова не тільки не прочитаємо, а й не почуємо його на споконвічних українських землях.
Коли раніше у своїх публікаціях я звертав увагу на цю проблему – збільшення кількості російськомовних вивісок, то реакція деяких власників магазинів була різною.
Одні пояснювали, що це, мовляв, вимога їхніх господарів з Києва (це – що, рос і й с ь к е місто, а не столиця України? – Ф.Ш.). Інші казали, що власник магазину – росіянин, тож намалював свою вивіску своєю рідною мовою.
Уявіть собі картину: етнічний українець, який живе в Росії, відкрив там свій магазин, а вивіску на ньому і розпорядок роботи написав українською… Кажете, такого не може бути? А чому ж тоді в Україні таке дозволяємо? Більше того, державною мовою сусідньої країни послуговуються у вивісках переважно наші ж українці… Втім, які з них українці? Це малороси, іншими словами, натуральні хохли. Бо справжні українці мають гідність і ніколи не дозволять собі такої ганьби. А деякі підприємці-малороси навіть обурювалися, мовляв, газета порушує їхні права, тож погрожували подати за це до суду. Але ж не подали, бо знають, що ніколи того суду не виграють. Навпаки, зараз разом з місцевою організацією товариства «Просвіта» ми збираємо матеріали для того, щоб подати до суду злісних порушників мовного законодавства.
Проблема ця має не тільки правовий, а й моральний аспект. Та зрештою, я переконався, що апелювати до моралі подібних людей – марна справа. Тож у даному випадку варто застосувати закон. Але мене дивує ще одне – байдужість місцевої влади до цієї проблеми. Тож хочу привернути увагу до неї. А щоб не бути голослівним, ілюструю свою кореспонденцію фотознімками.
Зважте, що це лише невелика частина світлин.
Незабаром ми відзначатимемо 18-у річницю незалежності України. І на урочистостях з цієї нагоди звучатимуть різні гарні слова про досягнення, успіхи і т.д. Але ж мова теж є одним із важливих факторів суверенітету держави. Тож з яким виразом обличчя можна говорити про самостійність країни, коли не всі нею переймаються, більше того, відкрито демонструють свою неповагу і до країни, і до її громадян? А як учителі навчать любові до рідної мови, коли діти на кожному кроці бачать, як її зневажають? І чому державна влада не опікується державною мовою?
Чи не пора вже до «малоросів» застосувати не тільки аргументи переконань, а й силу закону?
Федір ШЕВЧУК.
Фото автора.