На знімку (зліва направо): Олексій Степанович Паламарчук, Петро Михайлович Третяк і Олександр Олексійович Паламарчук.
– Таку культуру, як кукурудза, у нас чомусь сіють у середині квітня, а то й у другій його половині. Якщо відстежувати температуру повітря і грунту, то сіяти її треба було ще у кінці березня. Її сходи переносять короткочасні приморозки (до мінус 5 і навіть 6 градусів нижче 0).
Ще у пору, коли завозили її насіння з Югославії, один із професорів підмітив, що в наших умовах зарання не сіяли її лише тому, що було чомусь прийнято насамперед підсіяти озимі, посіяти ячмінь, соняшник, цукрові буряки і тільки після цього братися за кукурудзу. Хоч насправді, якщо сіяти її у середині квітня, вона якраз, коли цвіте і зав’язується, потрапляє у липневу засуху. От і утворюється череззерниця, а зерно не виповнюється. У фермерському господарстві вже не один рік кукурудзу сіяли раніше від соняшнику і мали її від 12 до 15 тонн із гектара.
В умовах цьогорічної весни найголовнішим було, вже з самого її початку, мінімалізувати обробіток грунту і намагатися мінімального розриву між його обробітком і посівом, бо вологи у грунті достатньо немає. Якщо у метровому його шарі у нашій зоні її повинно бути 170-200 міліметрів, то є тільки 120, от і розрив між тією, яка у верх - ньому і нижньому шарах. А вона повинна з’єднатися. Тому вологозберігаюча технологія, ранній посів – єдиний вихід із ситуації.
Щоправда, на основі власних щоденників, які ведуться з 1965 року, прогнозую: у кінці квітня таки будуть дощі, і волога з’єднається. Весна взагалі буде нормальна, от літо – дещо засушливим.
Відносно густоти рослин, то є країни, де кукурудзу сіють навіть із міжряддями 45 сантиметрів. Якби вологи у нас було достатньо, не маємо такої техніки, якою б її при такій ширині міжрядь можна було зібрати. До того ж, у наших умовах при такому посіві вона може навіть не зав’язатися, і це буде тільки силосна кукурудза. Але 75-80 тисяч рослин на гектарі таки повинно бути, а ранніх її гібридів – до 100 тисяч. Вони, хоч і менш урожайні, видають по 7-8 тонн на гектарі, проте зарання дозрівають, і зерно не треба досушувати.
Сорти цієї культури міняємо щороку. «Моніка» видав торік по 13-14 тонн із гектара.
Ті ж, дозрівання яких заходить у глибоку осінь, брати не варто, бо тоді і без них вистачає роботи.
У сівозміні нашого фермерського господарства під зерновими культурами 53 відсотки ріллі, під ріпаком, соєю, соняшником – 32 відсотки.
Щоб грунт дещо «відпочив», посіємо ще і цукрові буряки, бо, ніде правди діти, родючість дещо втрачаємо. Це колись вносили по 50 тонн органіки, по тонні аміачної води на гектар, по 5 центнерів фосфору, тукосуміші, а на додачу – на високому рівні була ще й агротехніка, от і очищалися поля від бур’янів, шкідників, особливо дротяника. Відколи аміачна вода не вноситься, від них немає порятунку, випадають, стають зрідженими готові сходи. Вихід вбачаю у внесенні більшої кількості азоту в аміачній його формі і засобів хімізації, а ще добре обробляти насіння перед посівом. У себе обробляємо все завезене, хоч воно, нібито, вже й оброблене.
Відносно того, чи не вийдуть при сучасних цінах на мінеральні добрива, засоби хімізації «золотими» цукристі, то, зважаючи на те, що площі під ними у державі різко зменшилися, прогнозую підвищення цін на цукросировину.
Щоправда, у 2015 році Красносілку не обминули дощі, як інші села, що сприяло гарним урожаям. Віддачу дало і сортооновлення, яке проводимо щороку. Затрати при цьому зростають, але якщо ячмінь за рахунок цього дав прибавку урожаю по 3-5 центнерів на кожному із сотні гектарів, то вони виправдані.
Дружимо і з мікроелементами, для профілактики проводимо по 3-4 обробки посівів за сезон. У результаті навіть посіяний по соняшнику озимий ячмінь видав торік по 63 центнери з гектара.
Щодо рівня агротехніки, то хоч і починали фермерувати з одного мішка із зерном і однієї сівалки, маємо вже для підтримання відповідного її рівня сучасний набір знарядь, без яких дотримуватися сучасних технологій неможливо. А саме завдяки впровадженню на полях технологій, майже не стало таких злісних бур’янів (свиріпи, лободи і навіть мишію). А от над підвищенням родючості грунту ще треба працювати. Гарну віддачу у цьому напрямку маємо від вапнування, яке проводимо щороку майже на сорока відсотках площ.
Відносно теперішньої політики держави: до таких товаровиробників, як Паламарчуки, то і син, і батько мало не в один голос висловлювалися, що попереду вбачають ніби стіну, від якої можна зрекошетити хіба що назад. Але водночас обидва впевнені: як цінова, так і податкова політика таки зміняться на краще.
А ще вірять, що земля як була, так і залишиться державною і довірятимуть працювати на ній тільки тим, хто вміє її ефективно обробляти.
На питання, де все-таки краще було працювати (колись у колгоспі чи тепер у фермерському господарстві), Олексій Степанович, усміхнувшись, відповів: колись із роботи можна було повертатися, ніби з гостей, тепер же доводиться постійно щось обмірковувати, планувати і не розслаблятися.
Зв’язки з Паламарчуками підтримують інші керівники фермерських господарств, що і стало передумовою підготовки цього матеріалу. За словами одного з них – П.М. Третяка з Кидрасівки – сьогодні з такими, як вони, необхідно не тільки співпрацювати, а й об’єднуватися, бо поодинці вижити буде дуже важко.
Павло КУШПЕЛА.
