Вони хотіли змін, вони мріяли. Хотіли мати роботу в Україні, а не їздити по заробітках за кордон. Гарної зарплати, яку не соромно додому принести. Достойної старості батькам, аби не обливалося серце кров’ю, що хоронити найдорожчих людей нема за що. Хотіли кредитів у банках, як у Європі, з доступними відсотками, а не з такими, що через них з торбою по світу чи у зашморг.
І тому вони вийшли на Майдан. Більше чотирьох місяців вони стояли на головній площі міста і вимагали від української влади: почуйте нас. Просили почути їхній біль, їхній крик, їхні прохання. Без ультиматумів.
Та людей ніхто не почув. Не вміють наші політики чути людей.
Через три дні, на Йордан, Київ захлинувся у вогні та крові. І вже тоді визначилася висока ціна: життя – за свободу. «Душу й тіло ми положим…».
… Оточені, у вогні, у крові. Вчителі, лікарі, студенти, водії, ще вчора мирні люди, а нині вже солдати свого народу. Вони не терористи. І не екстремісти. Вони звичайні люди, які втомилися від брехні. Вони вже не хочуть жити постарому. І, здається, вже ніколи не зможуть.
Я бачила, як руки, замерзлі й закривавлені руки юнака, того самого, який багато днів тому так гордо ніс синьо-жовтий прапор, на вулиці Грушевського у Києві видирали бруківку. Він кидав її в іншу людину. Свого ровесника у міліцейській формі… Я бачила, як з того боку барикад – того, де у формі, цілився з рушниці чоловік. Цілився в іншу людину. Туди, де стояли на морозі протестувальники.
Може, та куля вцілила у брата його дружини чи коханої.
Я не знаю… Уперше за 22 роки я не можу дібрати слів, чому ми, українці, брати, так діяли.
Я розумію, що цей хлопчина, який взяв у руки камінь і кинув його, – не провокатор. Він кидав той шматок бруківки не у свого ровесника – у зло. Так, як він його розуміє і сприймає. Я знаю, що міліціонер не стріляв у підлітка. Він захищав закон. Так, як його розуміє. Міліція – у мирних протестувальників. Люди – в міліцію. Але вже й сумнів є, що це міліція. Бо вона має захищати, а не вбивати.
Загинули люди… Багато людей. Загинули українці, земляки. З простих українських родин, з тих, що бідні...
Ніхто не знає, чи стоятиме ще Майдан. Але можна розігнати людей, можна заарештувати активістів. Але неможливо вбити, знищити мрію.
Мрію простих українців. Але коли проливається кров, ситуація перестає бути передбачуваною. Ми маємо зробити вибір, бо чим пізніше це зробимо, тим вищою буде ціна для людей.
Людмила КРУК, член ініціативної групи Бершадської громадської організації «Майдан».
вранці -2…-4° 
