Тарас Шевченко очима Віри Роїк

І цією фразою відображається суть феномена Шевченка.

Мені хочеться розповісти, як ставилася моя мама – Віра Сергіївна Роїк до Тараса Шевченка, що говорила про нього, коли я був ще школярем та і пізніше. У 1946-1952 роках я навчався в чоловічій семирічній школі Нєвинномиська Ставропольського краю Росії. Цей населений пункт, який став містом перед Другою світовою війною, знаходиться на Північному Кавказі, на березі ріки Кубань.

Я дуже любив читати. Одного разу в період мого навчання у шостому класі мама принесла додому книгу з віршами невідомого мені тоді поета і сказала: «Ці вірші тобі потрібно обов’язково прочитати. Вони написані українською мовою, але я думаю, що ти справишся. Цією книгою я хочу тебе зацікавити, щоб ти зрозумів нашу сутність, адже ми українці. Я не знаю, чи будемо ми коли-небудь знову жити в Україні, однак пам’ятати її повинні завжди. Поет, який написав ці вірші – Тарас Григорович Шевченко, допоможе зрозуміти мої слова».
Де мама взяла книгу, не знаю, та і в голову ніколи не приходило запитати про це. Я почав читати і відразу побачив знайомі мені рядки: «Реве та стогне Дніпр широкий».

Цю пісню дуже часто співав мій батько Михайло Стратонович (родом із Березівки Бершадського району), коли щось майстрував. Пісня дуже подобалася, і я завжди прилаштовувався біля батька і тихенько слухав. У нього був тихий голос, співав він з таким сумом, що хотілося плакати.

Тоді зрозумів: і мій батько знає, любить цього поета.

Моя мама ніколи не співала.

Якось я запитав про це і отримав відповідь, що важка контузія позбавила її цієї можливості. «Мені дуже важко», – сказала вона.

Чим більше читав, тим більше у мене з’являлося запитань, з якими я звертався до батьків: хто такі гайдамаки, де знаходиться Чигирин, хто такі Котляревський, Гонта, Залізняк та інші. І треба сказати, що в основному отримував відповіді на свої запитання.

Мене зацікавила історія України, але книг на цю тему в бібліотеках школи і міста не було. Тому свої знання я добував поступово, вже коли вчився в технікумі у Сімферополі та інституті в Дніпропетровську. Ставши дорослим, зрозумів, чому мама так говорила про Шевченка, бо його вірші – це плоть і кров українського народу, його живий дух, думки і сподівання.

В своїх творах поет немов зливався з народом і це було єдине гармонійне ціле стану душі всіх українців. Недарма кажуть, що «Кобзар» супроводжує все життя українців від народження до смерті.

Вже проживаючи в Криму, мама після своєї першої персональної виставки в Сімферополі говорила мені та батькові, що дуже хоче показати свої вишиті вироби в Державному музеї Т.Шевченка в Києві, бо його творчість тісно пов’язана з народним мистецтвом. Не знаю, чи просила вона когось із керівництва в галузі культури про це, однак мрія здійснилася восени 1974 р. З особливою гордістю мама називала число «понад 45 тисяч». Саме стільки людей, за даними музею, відвідало її виставку.

Мама з гордістю розповідала, що в музеї вона бачила авторські малюнки Т.Шевченка, його твори. Після цієї виставки вона сказала, що наступна мрія – Канів. «Це священна земля для українців і всіх людей, які шанують Тараса Шевченка», – ось її слова. В своїй книзі «Мелодії на полотні» мама пише: «У 1979 році співробітники Канівського музею-заповідника Т.Г. Шевченка на чолі із заступником директора з науки Зінаїдою Опанасівною Тарахан-Березою запросили мене взяти участь у конкурсі «У вінок Кобзареві», який проводився у музеї на честь 165-ої річниці з дня народження поета. На цей конкурс я гаптувала панно «Заповіт» червоними нитками полтавською гладдю і папку «Кобзар» – лиштвою і гладдю «качалочка». Орнамент папки вишила червоними і чорними нитками з незначним додаванням зеленого і жовтого кольорів.

Вийшла дуже вдала кольорова гама. Ці роботи тепер зберігаються у фондах музею Т.Шевченка в Каневі. Вони дуже сподобалися своєю витонченістю і колоритом. Як результат, у 1980 р. мене і моїх учениць запросили в цей музей з персональною виставкою, практично відразу після виставки у Варшаві. У Каневі взяли участь 14 моїх учениць...».

Пам’ятаю, скільки радості було в маминих очах, коли вона розповідала, що перемогла в конкурсі! Справа навіть не в цьому, адже до того часу її, як вишивальницю, уже дуже добре знали в Україні.

Найголовнішою для неї була перемога саме в Шевченківському конкурсі, причому на канівській землі.

Кілька слів про Зінаїду Тарахан-Березу, яка стала головним літописцем Тарасової долі. З-під її пера вийшло кілька дуже важливих наукових книг, присвячених Т.Шевченку. Мама подружила з нею, а потім заприятелювали і наші сім’ї. Коли мама померла, то Зінаїда Опанасівна привезла на її могилу жменюсвященної канівської землі.

У 1980 р. мама, як почесний гість Шевченківського заповідника, посадила клен в його парку. Через чверть століття за допомогою чоловіка Зінаїди – Віктора Савича – вона знайшла це дерево і сфотографувалася біля нього.

Мама з великим задоволенням бувала в Каневі, дивилася на величний Дніпро з високих круч, із вікон квартири Зінаїди і Віктора на восьмому поверсі в будинку, що стоїть на його березі.

Другий раз маму запросили з вишивками в Канів у 1998му. Це була 56 персональна виставка, і тут же ми урочисто відзначили її 87-у річницю з дня народження. В останні роки життя в неї склався напружений графік виїзних виставок. Вона була дуже затребувана: пропозиції сипалися, як із рогу достатку, тому не всі приймалися. Та коли в 2007 р. надійшло запрошення з музею народно-декоративного мистецтва Шевченківського заповідника, вона сказала мені: «Я дуже хочу знову поїхати в Канів, останній раз вклонитися праху Тараса Григоровича. Відвези мене туди». І, звичайно, я виконав її бажання.

Після виставки в Хмельниць кому художньому музеї в липні 2007 р. ми приїхали в Канів. Дуже урочисто про - йшло відкриття персональної експозиції «Український рушничок». Було дуже багато людей. Вони дякували мамі за її невтомну діяльність у розвитку народної творчості, вітали з присвоєнням звання Героя України.

В останні роки після відкриття виставок ми від’їжджали додому, а потім прибували на їх закриття. Однак цього разу мама сказала, що залишиться в Каневі на весь період роботи виставки. «Я хочу тут побути довше, подивитися на Дніпро. Мені тут добре так, як і в Лубнах. А ти не турбуйся, їдь додому. Зіна і Віктор будуть поряд», – сказала вона і виявилася права.
Це була її остання поїздка в Канів.

Мені було приємно отримати 29 вересня 2013 р. привітання з нагоди мого 75-ліття з Канева за підписом генерального директора Шевченківського національного заповідника В. Коломійця, де є такі слова: «Діяльність із популяризації мистецького надбання Вашої мами – Віри Сергіївни Роїк, Героя України, доброго друга національної святині в Каневі, є вагомим вкладом у духовну скарбницю нашого народу. Цим ви засвідчуєте вірність найвищому Шевченковому заповіту – любові до України та її національних святинь...».

Крім проведення персональ них виставок, мама брала участь у всіх загально - кримських і республіканських виставках, присвячених Т.Шевченку. А в 1981 р. на запрошення Академії мистецтв колишнього Союзу РСР вона поїхала зі своїми вишитими виробами в Ленінград. Їх експозиція була розгорнута 9 березня в Катерининському залі академії в рамках заходів, приурочених 167-ій річниці з дня народження Т.Шевченка.

Повернулася мама звідти окрилена, радісна. Їй було приємно дізнатися, як у цьому місті поважають і люблять видатного українського поета, художника, як захоплено зустріли виставку, а ленінградські художники говорили, що її роботи наповнені шевченківським духом. Вражала привезена книга відгуків.

Завдяки мамі я до найменших подробиць ознайомився з творчістю поета, побував у багатьох місцях, пов’язаних з його життям. Особливою гордістю для мами було те, що в нашому місті Лубни, та і взагалі на Полтавщині, побував Т.Шевченко. Вона говорила: «Полтавщина – це серце України, і Шевченко, звичайно, обов’язково повинен був відвідати наші краї».

Іноді вона напівзапитально, напівствердно запитувала мене: «Сподіваюся, тепер розумієш, скільки зробила для України ця людина?» Я помітив: наприкінці свого життя вона частіше зверталася до поезії Шевченка. Мама іноді, особливо в березні, просила Олександра Польченка, щоб його вихованці з студії «Світанок» прочитали їй шевченківські вірші.

У 2004 р. у мій день народження мама подарувала книгу, видану в 1912 р. в Москві.

Це збірник, присвячений пам’яті Т.Шевченка. В куточку вона написала лаконічно: «Це дуже цінна книга», а усно сказала: «Бережи її. Я думаю, що в Сімферополі такої книги більше немає».

Коли підросли внуки і правнуки, вона почала їм розповідати про Тараса Шевченка, просила, щоб обов’язково читали його вірші. Мене це не здивувало, адже завдяки мамі я сам зміг зрозуміти глибину і велич цієї людини.

Вадим РОЇК, заслужений працівник транспорту України
 та Автономної Республіки Крим, м. Сімферополь