На знімку: сім’я Маснюків – Василь Степанович з дружиною Світланою Іванівною й дочкою Юлечкою і мамою Євгенією Іванівною
У свій час Василь працював водієм у місцевому господарстві, трудився і у держлісгоспі. Безробітним став опісля, як повернулися з дружиною із Закарпаття, звідкіля вона родом. Можливо там життя було й легшим, але потягнуло господаря в рідні краї, додому.
– За що взятися, як жити далі? – запитували подумки самі себе, опинившись, як і чимало інших односельчан, на такому ж роздоріжжі. Та ще й без паїв – на період розпаювання перебували на відхідництві.
Але за течією, як дехто, все ж не пішли, згадує Василь ту нелегку пору, хоч безтурботне життя зовсім непомітно і дуже швидко «затягує». Та ще й настільки міцно тримає в своїх обіймах, що багатьом вже навіть нелегко з них вибратися.
Спочатку взялося подружжя за домашнє господарство – годували свині, утримували дві корови, від яких продавали молоко. Тепер відгодовують три бички, але відколи в сім'ї з'явилася довгоочікувана донечка, поставили за мету знову мати власне молоко.
Оскільки живуть на краю села, то щоразу бачать, як інші добираються в райцентр на роботу. Але про себе Василь вирішив по-іншому: «Якщо вставати щодня о п'ятій годині ранку і добиратися, Бог знає як, на роботу в Бершадь, то який вже там після такого «маршкидка» може бути з нього робітник?».
Адже автобуси ходять рідко і лише в базарні дні, а увечері в такий же спосіб доведеться повертатися додому. Велосипедом теж не наїздишся, а на власному автомобілі треба щонайменше тридцять гривень на бензин на одну поїздку.
Хоч ні глава сім'ї, ні його дружина в тому не зізнавалися, своєрідним «консультантом» у веденні їхнього теперішнього бізнесу, а по сумісництву ще й бабусею, є Євгенія Іванівна, Василева мати, обійстя якої через декілька хат. Відпрацювавши три десятиліття у відділенні швидкої допомоги санітаркою, вона і тепер, як і кожна жінка, не може всидіти без діла.
А займатися сім'ї і на обійсті є чим – крім худоби, свиней і птиці, щоб її прогодувати, обробляють 0,72 гектара городу, засівають траву, їхній піднавіс для сіна видно здалеку.
Домашня птиця, яка також потребує догляду, щоб мати від неї користь, для сім'ї ніби захоплення, завдяки якому картопля на їхньому столі, хоч і безробітні, ніколи, мабуть, не буває пісною. А велика рогата худоба – то своєрідний ощадбанк, бо гроші завжди вкупі, коли її реалізують. Обігові ж мають від продажу городини, зимового часнику, дещо перепадає і від горіхів та квасолі, іншої продукції, вирощеної на городі. Горіхи заготовляють і в лісосмугах. Якщо тільки не упустити сезон, то не обов'язково навіть вирушати десь у світи на заробітки.
Міг би податися за «довгим карбованцем» і він, тим більше, що їздить заробляти гроші в інші краї його брат, який мешкає з сім'єю теж у П’ятківці. Але, на думку Василя, можна й вдома заробити певні гроші. Звичайно, доведеться наробитися – догляд за худобою нелегкий, але це для сільських жителів вважається нормою. Крім того, якщо господар двору вдома, то й криниця на подвір'ї, як от у них, аж «усміхається», і батьківська хата, яка дісталася сім'ї у спадок, і все обійстя доглянуті. Але якби попросили знову піти в сільгосппідприємство водієм, та ще й із зарплатою хоча б у дві тисячі гривень в місяць, зізнається, пішов би не вагаючись.
Якою буде П'ятківка далі? «А ви зробіть висновок самі», – відповів Василь і розповів, що на його вулиці мешкає вже тільки чотири молоді сім'ї.
Зате порожніх хат у селі вже й не перерахувати. Але надія на те, що дехто з односельчан ще може повернутися в село, не покидає. Сусідка, наприклад, на заробітках, а собаку біля хати, який вже і гавкати перестав, виглядаючи її, попросила все-таки годувати.
Виходить, планує повернутися.
На думку ж Василя, їхати на заробітки не вихід, вдома завжди надійніше – і сім'я буде збережена, і дитина доглянута.
І хоч безробіття в селі дошкуляє, але ті, хто хоче чимось займатися, самі собі знаходять роботу. Василь, наприклад, ще й голова первинної мисливської організації, бригадир мисливців, а від державного мисливського комітету він є ще й громадським мисливським інспектором – на добровільних засадах, звичайно.
А в такій дружній і працьовитій сім’ї, де, як правило, завжди злагода і взаєморозуміння, зовсім з іншим світоглядом зростають і діти. Хіба, наприклад, у селах тепер новина, коли хата, обійстя вкрай запущені, а господарі ніяк не можуть знайти до чого докласти рук. Тож щодо обійстя Маснюків, то вже відтепер можна висловити припущення, що і надалі воно буде таким же доглянутим. Хоч і на краю села їх хатина – та в ній живе щаслива родина. Дай Бог!
Павло КУШПЕЛА
вранці -2…-4° 
