За час практики познайомилася з багатьма попутниками. Але після цих дорожніх знайомств я вже не знаю, як мені себе називати. Хто я – «москалька», «бандерка» чи все-таки українка?
Тільки-но дехто із моїх співбесідників чув назву навчального закладу, одразу ж реагував досить іронічно, хоч і до певної міри з гумором: «Так ти бендерка?» або ж «Львів?
Там же одні бендери!».
Мета мого життя – стати хорошим і грамотним журналістом. Тому прагну скрізь розмовляти українською мовою, дотримуватися культури мовлення, позбавлятися суржику.
Дехто сприймає це посвоєму, мовляв, стала вже «западянкою» і «бендеркою».
Я таким людям навіть не намагаюся пояснити, що Бендери – це місто у Молдові, бо ж справжнє прізвище відомого діяча і пишеться, і звучить як Бандера. А Бендер – це герой відомих книг.
А от у Львові ситуація інша.
Коли в розмові у мене проскакують русизми, то деякі люди – одні на повному серйозі, інші ніби жартома – промовляють: «Москалька!».
При цьому самі не помічають у своєму лексиконі надмірну кількість полонізмів.
«Москалі», «бандери»… А куди ж поділися українці, до яких належимо ми всі, незалежно від того, хто якою мовою розмовляє і в якому регіоні живе?
Досить нам ходити по рідній землі з бирочками, які визначає мовний фактор.
Вже двадцять років виповнилося незалежній Україні.
Офіційно ми вільні і незалежні, насамперед, від «старшого» слов’янського брата. Але його вплив і досі відчувається у нашому суспільстві.
Є люди, які хочуть зробити російську мову другою державною. А що з цього вийде?
Як кажуть зараз, «два в одному». Це визначення стосується деяких товарів. Але всім відомо, що навіть у шампуні з такими якостями одна з них обов’язково домінуюча і нейтралізує іншу. Якщо буде дві державних мови, то зникне мотивація до вивчення мови корінного народу. Прагнуть двомовності лише ті, які не знають і не хочуть знати мови української. Помітила: усі українськомовні добре знають російську, а от російськомовні – не завжди знають українську.
У своєму відомому романі «Записки украинського самашедшого» Ліна Костенко серед інших порушує мовну проблему: «Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що». На жаль, мало у нас соловейків, але вони є і мають бути прикладом для всіх.
А на запитання, хто я, відповідаю коротко: «Я – українка, громадянка великої європейської держави!».
Ірина МАЛІЦЬКА, студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. с. Мала Киріївка.
вранці -2…-4° 
