Нелегким склався життєвий шлях Олексія Івановича. Пережив він голодомор 1932-33 років, окупацію, потім воював на фронтах Другої світової війни, був учасником штурму Берліна.
Нині, незважаючи на поважний вік, він очолює Всеукраїнську організацію інвалідів війни та Збройних Сил, переймається інтересами ветеранів, займає активну громадську позицію, переймається також і військово-патріотичним вихованням молоді.
… Народився Олексій Іванович 9 березня 1926 року на Одещині в селі Топали Красноокнянського району в селянській родині. Батько був машиністом на молотарці, мати Ганна теж працювала в колгоспі. Мав Олексій двох братів – Володимира та Михайла. У 1932-33 роках родина відчула на собі всі жахи голодомору, але вдалося пережити його без втрат. Як і інші діти, в той страшний час Олексій із братами збирав жолуді, гриби, стебла соняшників, із яких мати потім готувала їжу. В 7 років був зарахований до першого класу місцевої школи. Навчання Олексію подобалось, тому вчився на відмінно, особливо полюбляв математику та фізику.
В 1941 році якраз закінчив 8 клас, але плани щодо подальшого навчання зруйнувала війна. Під час окупації рідного села румунськими військами Олексію виповнилось 15 років. Румуни залишили діючими всі 6 колгоспів у селі. А через те, що все боєздатне чоловіче населення було мобілізоване на фронт, то працювати на полях змушували підлітків та жінок. Олексій із друзями постійно виявляли нетерпимість та непослух. Тому його із другом Володимиром Тухачевським відправили за 65 км у село Перерита на річці Дністер, де вони заготовляли дерев’яні бруси для Дубоссарської ГЕС, яку почали будувати румуни.
Влітку 1942 року хлопці втекли додому, переховувалися, але їх видав хтось із односельців. Біля управи румуни їх жорстоко побили і відправили назад на будівництво.
Весною 1944 року, коли вже почулися звуки гармат наступаючої радянської армії, вони зробили спробу ще однієї втечі, на цей раз вдалої. Одразу після звільнення села Олексія, якому якраз уже виповнилось 18 років, призвали до лав армії. Спочатку нав - чався в Гороховецькій полковій сержантській школі, а вже через два місяці відправили в Горьківське танкове училище.
Там вивчали танки М4А2 «Шерман», які поставлялися з США по ленд-лізу.
Через півроку закінчив училище зі званням старшини і відправився в діючу армію. В складі військ I Білоруського фронту брав участь у бойових операціях зі звільнення Білорусії та Польщі. Служив у 219 танковій бригаді 9 корпусу 2 гвардійської танкової армії під керівництвом маршала бронетанкових військ С. І. Богданова. Брав участь у Берлінській операції від початку до кінця. Отримав орден Червоної Зірки та медаль «За звільнення Берліна», яку вважає для себе найціннішою.
Крім цього, має ще ордени Вітчизняної війни I ступеня, Богдана Хмельницького III ступеня, «За мужність», «За заслуги перед Вітчизною» та 32 медалі.
Під час Берлінської операції отримав три поранення, одне із яких – в черевну порожнину – було дуже важким. 8 місяців провів у госпіталі під Берліном. У лютому 1946 року дали I групу інвалідності та списали із збройних сил, але додому він повернувся ще не скоро. До кінця 1946 року пробув в Одеському обласному госпіталі інвалідів війни.
А на початку наступного року його відправили до Києва в республіканський хірургічний госпіталь інвалідів для продовження лікування. Після госпіталю, вже на початку 1948 року, за направленням лікаря долікувався у санаторії в Ялті.
На фронтах воював і старший брат Володимир. Він був льотчиком, на Курсько-Орловській дузі поранений. Після поранення заборонили літати, тому, пройшовши місячні курси танкіста, продовжив війну на танку Т34 на III Білоруському фронті, звільняв Східну Пруссію.
Після війни Олексій Іванович обрав нелегку та відповідальну професію – вчителя.
Навчався в Одеському учительському інституті на історико-філологічному факультеті. Потім ще навчався в Кіровоградському педагогічному університеті на історичному факультеті. Вільно володів німецькою мовою.
Після закінчення інституту разом із майбутньою дружиною Клавдією Олександрівною Кустанюк отримав направлення на роботу в Ізмаїльську область. Але після поранення здоров’я стало погіршуватися, і лікар призначив зміну клімату на лісостепову зону. Тому вже в 1950 році переїздить до Бершадського району і приступає до роботи спочатку завучем, а потім директором школи у селі Чапаєвка (нині Війтівка). У 1958-64 роках за активного сприяння Олексія Івановича було побудовано двоповерхове приміщення нової школи в центрі села, а до цього часу діти навчалися в 13 будинках по всьому селу, в три зміни.
Також при його керівництві згодом було побудовано триповерхове приміщення нової школи, завершене в 1987 році. Почали навчання в одну зміну, ввели кабінетну систему. Олексій Іванович пропрацював у школі понад 30 років.
За станом здоров’я змушений був покинути займану посаду.
У 1989 році Олексію Івановичу запропонували стати завідувачем Бершадського краєзнавчого музею. Адже директора Чапаєвської ЗОШ, вчителя історії, ветерана війни, добре знали в районі. З червня 1989 до 1996 року Олексій Іванович очолював заклад (тоді філіал обласного краєзнавчого музею). Коли приміщення церкви, в якому розміщувався музей із березня 1976 року, повернули православній громаді, довелося шукати інше. Олексій Іванович обрав двоповерхове приміщення будинку пропаганди біля центральної площі міста, почав створення нової експозиції краєзнавчого музею. Довелося багато попрацювати під час переїзду. Восени 1990 року було відкрито нову експозицію в 4 залах, мали фондову кімнату та кабінет. Саме О.І. Семішан, як ветеран війни, створив та наповнив експонатами відповідний відділ. В листопаді 1991 року створена нова експозиція дожовтневого періоду. Завдяки наполегливості та щирому ентузіазму колективу музею наповнили експозицію новими цінними експонатами.
Після святкування 70-річчя в березні 1996 року Олексій Іванович за станом здоров’я залишив посаду директора, знайшовши собі гідну заміну – Оксану Миколаївну Горобець, яка і зараз очолює музей. До 1998 року він ще очолював Товариство охорони пам’яток історії та культури району. А у 2002 році після хвороби син запропонував переїхати до Києва.
З 2010 року гвардії полковник Олексій Іванович Семішан очолює Всеукраїнську організацію інвалідів війни, Збройних Сил та учасників бойових дій. Зараз в організації нараховується 17 обласних, 990 районних, міських та первинних організацій.
Разом із делегацією штурмовиків у складі 19 чоловік наш земляк відвідав Берлін у 2010 році. Від усього колективу районного краєзнавчого музею вітаємо Олексія Івановича з минулим днем народження, бажаємо міцного здоров’я та наснаги і сил далі займатися улюбленою справою.
Оксана ПРИТУЛА, молодший науковий співробітник музею.
вранці -2…-4° 
