Де легше вижити – у місті чи в селі?

Забігаючи вперед варто відзначити: у автора цих рядків теж власний погляд на дану проблему. Серед різних верств населення, виявляється, вони теж різні. Хоч у кінцевому підсумку всі зводяться до одного, як в отій відомій поговірці – без труда не витягнеш рибку із... Бо це так, де б не довелося трудитися, докладати рук, сумління.

Якщо міркувати логічно, переконував один із читачів, а не йти на поводу у радіо і телебачення, які не завжди приділяють увагу вихованню працею, то відповідь на це запитання, здавалося б, проста: у який бік спостерігається тенденція міграції населення, там і повинно бути легше. Сільські читачі часто мотивують це тим, що у містах все-таки легше знайти хоч якийсь заробіток, а от у селах це вдається набагато важче. За що в такому випадку залишається жити, допомагати дітям здобувати освіту тощо? Міські ж, навпаки, переконують, що легше вижити в селі, де і город власний, і продукти харчування вирощені на ньому, у всіх щось є про запас. Нехай би спробував хтось із сільських жителів вижити в місті, залишившись без роботи і заробітної плати, проживаючи у квартирі, коли ще й за послуги плату вимагають в 600-700 грн. Тож невже і справді в нас вже куди не кинь, то всюди клин?

Нехай би спробував хто із міста перейти на проживання в село, стверджує інший читач, тоді дізнався б, скільки насправді коштує пляшка молока. Бо звідкіля їм знати, що машина сіна обходиться до тисячі гривень, якщо найняти косарку, щоб його накосити, людей і транспорт, щоб його висушити, навантажити і привезти. І це у сприятливий на корми рік. Солідну суму треба віддати і за жом. Щоб відшкодувати ці затрати – потрібно продати заготовачам, за теперішніми цінами, до півтонни молока, яке потрібно ще надоїти. А одним тільки сіном, утримуючи худобу, не обійтися. Уявіть тільки скільки коштують концентрати.

З чого все це платити, коли молоко продавати селянин змушений за безцінь, за кілограм живої ваги свинини заготовачі платять теж лише по 10-11 гривень, хоч виробництво її обходиться набагато дорожче.

Є і такі серед читачів, які запевняють, що при пропорційно-адекватній між містом і селом заробітній платі, яка б становила хоча б 2-2,5 тисячі гривень у місяць, з сіл ніхто нікуди і ніколи б не виїжджав.

Їдуть лише у пошуках кращих заробітків.

Так, ще донедавна чи не на першому плані у сільських жителів були нібито кращі, як у селах, умови проживання у містах. На сьогодні ж вже й чимало наших сіл наближаються у цьому плані до міст. Водопроводом безпосередньо в хатах, гарячою водою з бойлерів, іншими зручностями у селах тепер вже нікого не здивуєш.

Майже піврайону газифіковано і проживати в холодну пору року в таких будинках навіть комфортніше, ніж у райцентрі.

Тож щоб люди залишалися в селах, вважають наші читачі, потрібно зовсім небагато – врегулювати якимось чином їх заробітки порівняно з тими, які має працююче міське населення. На жаль, коли саме це має бути зроблено, як і забезпечено всіх роботою – невідомо. Дві-три корови в обійсті при теперішніх закупівельних цінах на тваринницьку продукцію – це лише тимчасовий вихід з ситуації, а не норма, і далі так довго не повинно бути.

Набагато було б краще, якби робота і відповідна матеріальна за неї зацікавленість були і в селах.

Щодо економічної ситуації у нашій державі, як і закупівельних цін на молоко, то читачі висловлюють думку, що якби власники корів були згуртованішими і хоча б на якийсь місяць залишили ринки без молокопродукції, їхню працю оцінили б враз, і не доводилося б тоді вести мову ні про яке виживання. Досить вже, кажуть, виїжджати на селянинові.

Так, в селі дійсно легше вижити, ніж у місті, погоджується більшість, але для цього доводиться більше трудитися, ніж у містах, що не всі помічають. І ця праця не завжди належним чином ціниться. Але не запрягши коня у віз, казали колись у народі, не мали б на чому їхати. Тобто, як ні за що не братися, нічого не починати – годі й очікувати якихось змін. От і доводиться вести мову про виживання.

Споконвіку, підказують читачі, так було і буде завжди, бо скільки хто чого везе – стільки й «гризе». Тобто скільки зробив, заробив, стільки й будеш мати. Звичайно, невраховуючи тих, хто має можливість вкрасти чи нажитися здирництвом на доходному місці.

Власний погляд на дану проблему і в одного з ветеранівчитачів, які завжди відзначалися загостреним відчуттям до справедливості, до того, що навколо них відбувається.
Хто трудиться, а не ледарює, не хитрує, той, на їхню думку, виживе і в місті, і в селі. Тільки б мати здоров’я, не хворіти. Такі, як правило, про якесь там виживання і мову не ведуть. Хоч у селах, на їхню думку, вижити все-таки легше, особливо, коли в сім’ї є хоча б один-два пенсіонери з їхніми пенсіями-готівками. Але, на думку людей похилого віку, для того, щоб людина полюбила землю, працю біля неї, привчати до цього її потрібно змалку. І наводять приклад.

Хіба у містах рідкість, коли взявши земельну ділянку із самими благородними намірами та чи інша сім’я насправді не може як слід працювати, щоб щось з неї мати. І хоче, але не знає з якого боку, як кажуть, до неї підійти, з чого розпочати. Подивіться, як заросли бур’янами дачі-ділянки біля дороги з райцентру до Війтівки. Таким горе-дачникам залишається тільки дивуватися, як іноді хтось із пенсіонерів запросто дає на ній раду.

Проблема виживання, вважає дехто з читачів, гостро постала відтоді, як перестали навчати молодь елементарному – трудитися. Тому серед багатьох з неї тепер навіть розмови не такі, якими вони були колись. Тільки-но і чути, як не про «бакси» і «бабло», то про круті тачки, «мобіли», комп’ютери з наворотами і чомусь жодного натяку на те, як їх заробити. Де вже там казати, щоб такі виростили хоча б для самих себе ту ж картоплю чи овочі. От і постає перед багатьма такими проблема, як вижити. Хіба на сьогодні секрет, зауважують читачі, що чимало хто так і продовжує чекати, коли їм подадуть яєчко на тарілочці та ще й обібране. А якщо не подають, то кого тільки не звинувачують – і президента, і державу, і місцеву владу. Якщо так піде й далі, то можна дожитися до того, що не тільки курей, які несуть ті яйця, а навіть півня почнем звинувачувати у власних невдачах. Хоч насправді потрібно розуміти, що оту курку теж повинен хтось виростити – чи в місті, чи в селі.

Так, працювати біля землі чи на фермі важко. А хіба на якомусь з підприємств чи на будівництві легше? Різниця лише в тому, що на підприємствах одразу ж платять гроші, а тим, хто трудиться в селі, особливо на обійсті, іноді доводиться чекати, поки буде вирощено продукцію, поки її буде реалізовано.

То де ж все-таки легше вижити – у місті чи в селі – запитання залишається відкритим. Бо коли б можна було на нього відразу ж дати відповідь, то проблем з виживанням у нас, можливо, взагалі не виникало б. А поки що виживаємо, хто як може. До яких пір?

Павло КУШПЕЛА