П’ять років тому на центральній площі Бершаді встановлено пам’ятний знак, на якому написано, що на честь 190-ї річниці з дня народження поета тут буде споруджено йому пам’ятник. Та ось вже й минули роки, а написане ще не втілилося в життя. І невідомо, коли це станеться. Може, до 200річчя Кобзаря?
Але… Чи потрібен у Бершаді пам’ятник Шевченку?
І чи тільки так, споруджуючи монументи, ми маємо вшановувати наших пророків?
Я дуже сумніваюсь у тому, що той, хто висунув ідею створити тут пам’ятник, добре обізнаний з життям і творчістю Кобзаря. Хіба що залишилися якісь фрагменти знань ще зі шкільних часів. А ідея пам’ятника не своя, а запозичена в інших. Бо бачите, така зараз мода – на показний патріотизм. І якби пам’ятник постав тоді, коли було обіцяно, то дехто дуже б гордився: дивіться, мовляв, які ми патріоти, навіть вшанували Тараса Григоровича, втіливши його в граніті, бронзі, мармурі чи в іншому матеріалі. Але при цьому не замислюючись над тим, що таких пам’ятників сотні по всій Україні.
Чи такого вшанування заслужив Шевченко?
Адже не від кількості, а тим більше якості його зображень, залежить наше сприйняття ідей поета. Ну, поставили б йому пам’ятник (може, з часом так і буде) перед Дошкою пошани. І ставили б до підніжжя квіти в урочисті дні (знову ж таки, не від серця, а як данина церемоніалу). А поза тим, робили б свої діла, які не завжди (як правило!) узгоджувалися б з тим, що своїм життям і творчістю проголошував Тарас.
Впевнений, що він досить скептично поставився б і до пам’ятників, і до суєти навколо свого імені. Перечитайте його твори, і ви знайдете відповідь на дуже багато питань, що маємо їх перед собою зараз. Але ж декому дуже не хочеться таке читати, бо надзвичайно гостро поет виступав проти всього фальшивого, брехливого, лицемірного. Напевно ж, хтось себе і впізнає в отих персонажах, які в підручниках називають негативними… Тож замість того, щоб розвивати історичну пам’ять, час від часу звертатися за порадою до творів Шевченка, легше і простіше скопіювати його скульптурне зображення і демонструвати свій показушний патріотизм – це не вимагає ні зусиль розуму, ні порухів душі… Досить тільки навчитися промовляти правильні загальні слова, повторені багато разів. А глибинність і велич генія Шевченка можна використати як прикриття своїх неправедних дій та помислів. Тим більше, цьому сприятиме й пам’ятник.
То чи потрібен він у Бершаді?
Відверто скажу: не знаю.
Але висловив свою думку, можливо, ще не до кінця сформовану.
А ще ж, коли і хто відповість на запитання: як узгодити дивне сусідство – пам’ятник вождеві світового пролетаріату у центрі майдану і пам’ятник великому синові українського народу, що скромно притулиться на узбіччі? Як наші нащадки сприймуть цю історичну еклектику (поєднування непоєднуваного)?
Є над чим думати.
На закінчення хотів би порадити тим, хто хоче вшанувати Тараса Шевченка, не чекаючи появи пам’ятника. Читайте, перечитуйте, вивчайте його. І не тільки в школі, а постійно, усе життя. Бо у кожного з нас своя дорога до Кобзаря. І кожному він дасть відповіді на всі запитання, з якими ми звертаємося до нього.
Федір ШЕВЧУК,
вранці -2…-4° 
