Його іменем названо школу в рідній Серединці, вулицю, журналістську премію, якою раз у рік відзначається кращий громадський кореспондент райгазети, стипендія, яку вручають за спільним рішенням дирекцій ТОВ «Прогрес» і сільської школи випускникові, який став студентом одного з кращих вишів… Його книги є на всіх континентах планети, включаючи Антарктиду. Сюди його посмертну книгу «Вибір» привезли наші дослідники. Здавалося б, що ще нового можна сказати про незабутнього сільського письменника і філософа? Виявляється, можна, і чимало. Крім літературної, він залишив величезну епістолярну спадщину – його листи теж є оригінальними витворами красного письменства. Багато років він листувався з різними адресатами. А називав він і свої послання, і ті, які надходили до нього, гарним українським словом «журавки». Ні, не від слова «журитися», а від наймення птаха, який, здійнявшись високо в небо, летить у незвідану далечінь…
Він любив створювати свої «журавки» (писав дуже дрібним почерком на невеличких аркушах паперу), радів тим, які прилітали до нього. Адже це було одним із способів його існування в умовах практичної нерухомості.
І писав він листи так, як і свої твори, – з високою вимогливістю до слова.
На жаль, багато Василевих «журавок» уже відлетіли у вирій, з якого нема вороття. Але ж чимало й залишилося. От саме з цими листами ми й познайомимо наших читачів. Звісно, упустимо при цьому з етичних міркувань деякі моменти, які мають суто приватний характер.
Сьогодні – вибрані місця з листів Василя Думанського до теж уже покійного редактора райгазети Павла Байдалюка і редакції часопису.
Шановний Павле Івановичу! З Новим роком! (1990) …Чому пишу Вам? Тому що час від часу хочеться поговорити з Вами. Кілька Ваших слів завжди якось коригують мої думки, через це дзвонив так часто. Потім здогадався, що мої телефонні дзвінки відривають Вас од роботи. В цьому плані, вважаю, лист – зручніше.
Живу тихо, непомітно, як виходить. Дивлюсь у вікно, в телевізор. Сумно без кольорів. Зима, що вдієш. Літо лиш сниться – зелень, блакить.
Багато чого не розумію. Наприклад, останнім часом зі сторінок районки звучить заклопотаність партійних і комсомольських працівників інтернаціональним вихованням. А хіба ми щось маємо проти дружби народів?
…Люди хочуть соціальної рівності, справедливості, щоб чесним трудом заробити на хліб і до хліба. Щоб у дітей було радісне дитинство, а в старих – спокійна старість.
Наближаються вибори – екзамен демократії. Боюся, щоб цей екзамен не пройшов за сценарієм попередніх виборів. Приходять на виборчу дільницю пенсіонери (а в селі це половина виборців) і кажуть: «Дочко, я не бачу без окулярів, закресли сама». І «дочка» закреслює кого велено, а зрячим підказує кого залишити. Тільки дуже свідомим нічого не підказують.
Наші люди за десятиліття звикли не вибирати, а голосувати, і цим ще продовжують зловживати. А треба вибрати гідних депутатів і вернути народу віру. Щоб знати, що нами піклуються, що бережуть наше здоров’я і добрий настрій. Щоб менше було стресів, хоч тих, яких можна уникнути.
… В нашій останній телефонній розмові Ви, Павле Івановичу, сказали, що про позитивні речі всі пишуть охоче. А мені важко писати однаково – і про хороше, і про погане. В першому випадку неминуче в якійсь мірі обійдеш увагою інших хороших людей, яких багато довкола, а в іншому – страшно не зважити всі об’єктивні чинники зла.
Писати – взагалі важка робота: адже матеріал журналіста, письменника – людські душі. Це тільки здалеку здається красивим і легким.
Отже, Вам і редакції бажаю всього найкращого в цій царині!
З повагою, В.ДУМАНСЬКИЙ.
28.12.1989 р.
* * * Добрий день!
Давно писав, дзвонив, але я ще є, ще люблю світ і хочу мовити своє слово читачам нашої районки. Подивіться, якщо приймете – буду радий.
Начебто нічого не сталось, так само дні йшли за днями, а чогось осінь тримала в тяжкому душевному стані. Весь жовтень був зовсім не творчим. Якби не підтримка збоку – було б іще гірше. Ледве вибрався із внутрішньої кризи. Чи радий? Не знаю. Я давно розучився радіти. Просто почуваю себе у своїй колії.
Оповився смутком і рухаюсь уперед. Світло погасло, вечоріє, і не знаю, яким буде завтра. Сьогодні день і туман.
Погоду робимо не ми. Її творить небо, а ми мусимо сприймати все, як є. Легше тим, хто має прихисток для душі – це робота, сім’я, захоплення… Дозвольте наперед (бо не відаю, чи трапиться зручна нагода) поздоровити редколегію з наступаючим 1991-м роком!
Передайте – усім бажаю щастя, здоров’я і достатку – це дуже важливо у кризові часи. А ще зичу того самого рятівного притулку для душі. У ширшому ж плані – нехай Новий рік несе всі підстави для творення втішної газети!
З щирою повагою, В.ДУМАНСЬКИЙ, с. Серединка.
13.12.90 р.
* * * Добрий день, Павле Івановичу!
…У цей кризовий період усі шукають одягу, взуття, продуктів харчування… Мені ж у цьому плані потрібно зовсім небагато – я привчився обходитися мізерним. Я (як усі інваліди з дитинства) живу на милостиню суспільства. Ні до чого не доклав своїх трудів, тому не маю морального права вимагати щось понад міру… А душа моя – не черепаха: вона без панцера, тому, звісно, подряпана, порвана і кровоточить.
…Та все-таки у головному я ні на що не нарікаю. Навіть за те, що до життя мені треба через терни. Бо життя є життя!
Його дано, і треба прожити, якомога менше причиняючи людям бід.
З великою повагою, Василь ДУМАНСЬКИЙ, с. Серединка.
23.06.91 р.
вранці -2…-4° 
