На хуторі Партизанському…

Тут тридцять одна хата, лише у сімнадцятьох проживає тридцять один чоловік.

Єдина вулиця також називається Партизанською.

– Колись як збереться вся сталінська молодіж, то в місцевому клубі не було де голці впасти. А зараз… Нема давно вже і того клубу та й тієї молодежі теж, – розповідає жителька хутора бабуся Марія. – Повиїжджали хто куди: хто на навчання, хто на роботу, хто перебрався в найближче село Осіївку. Залишились майже одні пенсіонери і десь зо три трішки молодших сімей.

– Колись був на хуторі магазин, а зараз доводиться їздити за товарами повсякденного вжитку на ринок в Осіївку або в Бершадь. Автобус до нас не ходить. Є у наших людей три підводи, на які ми збираємось групами і щопонеділка робимо виїзди на осіївський базар. Купимо що кому треба, і тим самим складом назад додому. Також мають наші односельчани чотири машини. Їхні власники при потребі виручають. Борони Боже, хто хворий, то підвезуть на медпункт чи до лікарні. А на вибори то вже за молодшими машина приїжджає і довозить до виборчої дільниці, старшим бюлетені додому привозять. Куди ж нам, стареньким, ще їхати… Господарства великого на хуторі Партизанському вже давненько ніхто не тримає.

– У мене є вісім курочок і котик Мурчик. У сусідки три курки і собачка Кузя. А в Семена то вже є тільки кіт та собака.

Отакі в нас господарства у всіх. Правда, є ще трошки далі вулицею у людей конячки, кози, індики, гуси, качки.

Корови начебто вже ні в кого немає.

Є ще тут і три пасіки, власники яких живуть в інших місцях, але частенько сюди навідуються. Та й не з порожніми руками – і для бджілок, і для бабусі, на яку залишають бджолине господарство. Привезуть молочка і води наносять, щоб бджіл напувала і сама мала для власних потреб. Через спеку на хуторі цьогоріч повисихали колодязі. Повноводним залишився тільки один на краю села. Але куди ж старенькій з хворими ногами до нього щодень ходити. Тому дуже допомагають пасічники своїй помічниці бабусі Марусі.

Оживає Сталінка на Проводи. Поприїжджають до всіх діти, внуки, правнуки відвідати могилки своїх померлих рідних. Машин тут – від «Запорожця» до солідної іномарки. Гудуть, як ті бджоли на пасіці. Не стихають до самого вечора.

Не оминає хутір і поштарка Галя, яка своєчасно приносить і пенсію, і газети. Також передплачують хуторянські мирні партизани «Бершадський край». Тож завжди в курсі всіх районних новин. Добре ознайомлені і з політичною ситуацією в Україні. Дивляться телевізор, тому знають багато про Януковича, Ющенка, Луценка, справу Тимошенко та газову проблему.

Ніби у Бога за пазухою – так спокійно живуть на Сталінці. Нічого не бракує. Єдине прохання у них, щоб провели на вулиці світло. Бо бувало, затримаються старенькі до пізньої ночі на своїх посиденьках, ідуть додому, падають, синці набивають.

На запитання, чи не хотіла б переїхати у більш людне місце, бабуся Марія відповідає так: – Я тут уже п’ятдесят два роки. Переїхала сюди з донечкою, коли мені було двадцять дев’ять. Звідси їхати нікуди не хочу, поки сама себе обходити можу. Маю сорок соток городу, який ще сама обробляю. Садочок невеликий коло хати. Картопельки ось тільки-тільки сама викопала двадцять відер. Дров діти привезуть, пшенички в млині змелють. Що треба – привезуть. Хлібчика спечу, борщику зварю. Та чого мені ще треба? Тільки у Бога здоров’я просити. А жити мені тут дуже добре.

* * * Наша місцевість у роки Великої Вітчизняної війни входила до складу так званої Трансністрії – румунської зони окупації.

Після приходу непроханої влади почав формуватися партизанський загін. Спочатку входило до нього сім чоловік, та з часом людей ставало більше. Свідком партизанської боротьби був Олександр Петрович Волощук. Події тих літ, які він спостерігав ще дитиною, назавжди залишилися в його пам’яті.

Якось у їхній хаті ночував румунський наглядач Чубайко, який охороняв молотарку. Тієї ночі до Волощуків прийшли партизани, які хотіли забрати зброю окупанта, а з самим розправитися.

Сашкова мати почала просити: – Не чіпайте його. Ви погубите не тільки його, а й нас і все село.

– Гаразд. Але ти за це будеш пекти хліб для партизанів.

Жінка погодилась.

Згодом до партизанів приєднався старший брат Сашка – Віля. Маму через це неодноразово викликали в румунську комендатуру, що розміщувалася в сусідньому селі Усті. Але їм нічого не вдалося дізнатись, бо жінка весь час повторювала, що не знає, де її син.

Партизани залишалися невловимими, час від часу проводили різні бойові операції, так що спокійного життя окупантам не було. Тож через деякий час, холодною сніжною зимою, на Пущення (останній день перед великим постом) румунські загони вирушили на цей маленький хутір.

Прибувши, жителів Сталінки почали голих і босих вигонити за межі поселення. Всіх примусили стати на коліна, а з обох боків налаштували кулемети. Чекали, що на виручку землякам прийдуть із лісу партизани, і тоді усіх месників перебили б. Та партизани не з’явились. Тоді із групи невільників вивели чоловіків і повели до комендатури. У жителів хутора позабирали худобу і реманент.

…Цього дня майбутня теща Олександра Петровича зранку готувала сніданок партизанам, які якраз завітали сюди. У хаті розміщувався їхній штаб. На лавах круг стола стояли повні ящики з боєприпасами. Біля дверей по боках – карабіни. Господиня якраз набирала воду з криниці, коли побачила шеренги румунських солдатів, які наближалися до хутора. Забігла до хати і сказала про це партизанам. Ті зрозуміли, що сили нерівні, накинули кожухи, швидко попрямували до лісу. А зброя і боєприпаси залишилися в хаті… І так сталося, що цю хату підпалили першою. А за нею другу, третю, четверту… Яскравим полум’ям горіла єдина вулиця, а чорні хмари диму збиралися під лісом і над ним.

Цього дня окупанти спалили тільки пів-Сталінки, тому деякі жителі пізніше повернулися до своїх домівок.

Боротьба з ворогом не припинилася, а набувала нових обертів. Іноді вона видавалася безглуздою, бо жорстокість породжувала жорстокість. Якось партизани оточили і захопили групу румунів, з двадцяти п’яти осіб. Чотирьох з них привели додому до Волощуків. Почали допит. Серед затриманих був і німецький перекладач. Під час допиту двох румунів вивели за хату і розстріляли. Перекладача ж розстріляли в хаті. А четвертий, поранений, роздягнений і босий, утік, зумів дістатися до устянської комендатури. За тиждень він помер.

Уся ця кривава дія відбувалася на очах у малого Сашка Волощука.

Коли все закінчилося, партизани вирушили в ліс, забрали з собою тіла розстріляних і незграбно припорпали снігом під старезним дубом неподалік хутора.

Весною, коли сніги розтали, румуни перепоховали їх. Тоді ж, розлючені смертю своїх, загони окупантів знову прийшли на хутір і спалили його другу половину.

Тільки дві клуні залишилися стояти на пропахлій димом землі… * * * Багато розповідають на хуторі про партизанів, які несподівано з’являлися і таємно зникали у густих лісових хащах. Особливо зацікавив мене один незвичайний випадок, що стався тоді, коли палили Сталінку.

Двоє партизанських розвідників ще здалеку помітили румунів, які йшли, щоб спалити хутір. Як зупинити їх?

Партизани займали вигіднішу, ніж ворог, позицію, і почали стріляти по шеренгах. Звісно ж, сили були нерівними. Та як відступати? Відійти до землянок у лісі? Але на снігу добре видно сліди, які негайно привели б до місця розташування месників. І здатися в полон вони теж не мали права. Коли у кожного з них залишилося по одному патрону, вони застрелились.

Невеликий хутір став символом мужності і нескореності жителів Бершадщини у роки Великої Вітчизняної війни. Недарма поселення з гордістю носить назву Партизанське.

Ірина МАЛІЦЬКА, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. І.Я. Франка