Жорстокість окупантів

Вони чекали, поки карателі відійдуть. Та Ніні урвався терпець, у грудях важко билося серце, руки відмерзли. Жінка підвелася над грудою тіл і почала шукати чоловіка: «Ваню, вставай… Тікаємо звідси».

Ваня не чув, зате почули румуни.

Вбито було всіх, закатовано й безжалісно залишено біля залізниці… Не в тому місці… Це сталося 16 грудня 1943 року.

Румунські агрикули (старі жандарми), що везли обоз із буряками, вже добиралися до броду. Це були, грубо кажучи, старі неозброєні діди.

Вони давно закинули службу – не ті роки вже. Своїй армії допомагали тим, що перевозили буряки з полів Михайлівки й Кидрасівки на цукрозавод. Гостро сприйняли це партизани і вирішили розправитися з ними. Не думали тоді наші народні месники, що в селі цього робити не можна. – Донесуть же все!

Двох агрикулів партизани вбили на місці, трьох взяли в полон і розстріляли пізніше. Румуни не чинили ніякого опору, здалися одразу. А враховуючи те, що напад вчинили на території села, винними у смерті румун вважали всіх жителів.

Сподіватись тільки на Бога… З Баланівки в Осіївку прийшов чоловік і передав: чув, що румунська влада думає посилати в село карателів.

Треба було щось придумати… «Тікати треба! В Солгутів, Соломію, хоч до чорта в торбу, аби подалі. Прийдуть румуни – нема нікого і повернуться назад…», – пропонував хтось. «А як сказяться, що втекли всі і підпалять село?!», – логічно зауважив інший. Старий партизан, піднявшись і цим втихомиривши натовп, тихо промовив: «Усім треба залишатись. Хай беруть чоловіків, аби село не чіпали.

Що ж із нами зроблять? Кинуть у тюрму на кілька діб, ну ще всиплять палицею по плечах. Ми ж не винні ні в чому.

Тому лягаймо спати. А вранці помолимось Богу і будемо уповати на Його милість...» Карателі йдуть на села!

Надовго запам’ятали осіївчани кривавий день 17 грудня 1943 року. Помста румунів за своїх не мала меж жорстокості. Перших дві хати на західній околиці – в попіл! На черзі були близько чотирьох десятків жителів села… Румуни йшли по селу, беручи в заручники хлопців віком в основному 16-18 років. Вели їх колоною вздовж Осіївки, не звертаючи уваги на сльози жителів села.

У пам’яті старожилів залишилось немало спогадів про той день… – Зайшли до нас два румуни і сказали батькові, щоб той збирався йти з ними. Тут із печі брат висунувся і питає наївним голосом: «А можна я піду замість тата?». Румуни зраділи і забрали ще й малого, – згадує бабуся Галина. – Люди йшли добровільно за румунами, сподівались, що невинних вбивати не будуть. «Потримають та й випустять, не хвилюйтесь!», – кричали сини мамам… Аморальна стрілянина і зламані долі Усіх заручників – а це більше чотирьох десятків невинних осіївчан і євреїв – вивели на тринадцятий кілометр вузькоколійки. Хоча всі думали, що поведуть на Бершадь, адже там була румунська управа. Якщо не на Бершадь, то значить… додому! Більшість людей щиро зраділа. Сміялись, дивлячись у дула автоматів, і думали, що житимуть… Парадокс. Солдати вишикували людей у дві шеренги і… «Я на фронті був у Першу світову війну, але такого не бачив!

Щоб так над людьми знущатись…», – з гірким болем в голосі промовить пізніше батько, який шукатиме тіло сина серед десятків понівечених трупів… Перша шеренга, немов мур, упала в брудний сніг. Усі – з простріленими грудьми. Другий ряд теж упав, хоча кулі не всіх зачепили… Зробивши своє, румуни закурили і, не поспішаючи, вирушили доповісти своєму начальству про виконане завдання.

Та раптом оглянулися і побігли назад – хтось закричав, щоне всі мертві! Серед трупів ходила жінка і когось шукала.

Живучі ж ці осіївчани! Живучі, але не стальні… Румуни зі злості виколювали очі, відрізали язики, кололи руки і робили ще багато брудних справ, поки не набридло... А тіло старого партизана понівечили чи не найбільше.

Обірвані дзвони Вижив один хлопчина, єврей. Він устиг відповзти за рейки до повернення румунів.

Дійшов до Лугової, стікаючи кров’ю, і розказав людям про все.

Уночі випав сніг… Завірюха вила полями, дворами, торкаючись холодом душ людей, які вже переконались у смерті своїх рідних.

Пішли на ранок шукати тіла загиблих. Деяких ледве впізнали… Хоронили невинних жертв у спільній могилі без домовин, обрядів, почестей і панахид. Замотали в рядно, обмили сльозами та засипали землею… І стоїть хрест серед поля… Як і 69 років тому, свистить вітер над просторами, височіє небо… Застигла кров і висохли сльози. Лише залізниця пам’ятає, але нікому не розкаже, що сталося 17 грудня 1943 року з десятками простих людей… Вічна їм пам’ять.

Юлія ТОДОРЕНКО, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Я. Франка. с. Осіївка.