«Раз на тиждень ми їздили в костьол в Бершаду за 18 верст від Сумівки. Там була гарна каплиця із стелею, розмальована хорошим італійським малярем. Бершада належала Юревичам. Жив там у цей час пан Фридерик Юревич із дружиною.
Бершада була частиною маєтку Устя, який був частиною маєтку Шембеків.
У першій половині XIX ст. Шембеківна вийшла заміж за Петра Мошинського, який довго був у засланні в Сибіру.
Через 20 років (з інших джерел відомо, що Петро Мошинський перебував у засланні 12 років. – Ред.), які за царських часів звільняли від шлюбної обіцянки, пані Мошинська познайомилась із військовим Юревичем і пішла за нього, будучи переконаною, що її чоловік уже мертвий.
Я познайомилася з сином Юревича Мечиславом, який одружився з італійкою Россі.
Вони мали декілька дітей: вищеназваного Фридерика, Мечислава і Казиміра та три дочки: Марію, яка через 20 років перебування в пласторі померла, пані Вішньовську і Юзефу Городинську, що жила з чоловіком у Киріївці недалеко від Бершаді. Всі вони були італійського типу – великі носи і чорне волося.
Пан Мечислав був досить освічений, любив астрономію. Розповідав цікаві речі.
Уся ця бершадська компанія спочатку була мені чужа.
Фридерик був старшим товаришем мого чоловіка з Тернополя з Єзуїтської колегії, але не було між ними великої симпатії, тому ми там бували нечасто.
Палац у Бершаді був гарний, стояв над великим ставком із великою кількістю лебедів. Гарно було, коли пані Фридерикова ставала на березі та кликала лебедів і годувала їх. То була дорога розвага, яка вимагала багато вівса, але й пуху мала також багато.
На ставку був острів, а на ньому багато дерев. За переказами, там ховався декілька років ведмідь.
Фридерик Юревич дуже любив коней, а після революції (1905 р. – Ред.) був організатором кінних змагань.
Стадо з Бершаді особисто переганяв до Варшави. Він один із перших на Поділлі мав автомобіль.
З часом я подружилася з його жінкою Зосею, а по другій світовій війні часто бачилася з нею в Міланувці (біля Варшави). Вмерла в Міланувці в бідноті і самотньою.
Ніхто з родини Юревичів вже не живе.
Ще мушу повернутися до історії Петра Мошинського, який після заслання повернувся до жінки і застав її зв’язаною з Юревичем. Він одружився з пані Маліновською і мав три дочки: Пусловську, Ростворовську і Терлецьку. Про Петра Мошинського як засланого, багато написано. Згадувала про нього моя бабуся Ксавера Грохольська в своїх спогадах як давнього знайомого.
Пишучи про Бершаду, Юревичів, треба згадати про другу садибу цієї родини Рашків, власником якого був Павло Юревич, двоюрідний брат Фридерика. Павел, який виховувався у Франції, був одружений з Елізабетою Воронецькою. Приїхав на Поділля прийняти маєток, а в ньому новозбудований палац (архітектор Ліпковський).
Палац стояв на високому березі Дністра – 40 м. На другому боці річки була широка рівнина. Ми там були під осінь разом із сім’єю Фридерика на його автомобілі.
Перед початком війни 1914 р. панство Юревичів, переїжджаючи до Варшави, продало нам Бершаду в кредит. Бершада разом із Флорином була гарним маєтком із лісом і паровим млином.
Цей продаж не приніс Юревичам того, на що розраховували, бо війна і революція відрізала нас від світу.
Пишалися ми з чоловіком покупкою, але недовго.
У жовтні 1903 року вирішили зробити конференцію св. Вінсента, аби зацікавити місцевих до суспільної праці та усвідомлення її користі.
Зібрали кілька панів у Бершаді та заохотили їх до помочі бідноті містечка. То був початок пізнішого офіційного товариства.
На ті часи губернатор Поділля Ейлер затвердив 9 таких товариств доброчинності. Така діяльність дозволила утримувати дев’ять шкіл.
Школи були неофіційними, бо викладалося у них польською мовою. Я мала честь бути обраною директором цього товариства в Бершаді.
Дружина лікаря Брилінського була бухгалтером і секретарем, дуже добре справлялася зі своєю роботою. На жаль, не запам’ятала місцевості, де ці школи були. Але пам’ятаю, що вони були в Бершаді, М’ястківці, десь на околиці Крижополя і в Ободівці. Про Ободівку можна писати більше, бо там зустріла повне нерозуміння. Навіть ксьондз був проти такої школи, але разом набралося 20 дітей, і почалася робота. В М’ястківці школа маскувалася під швейну фабрику, а також ходили по хатах і так вчили дітей. Моя приватна школа в Сумівці також добре працювала».
Від себе додам, що в буремні роки революції Марія Собанська разом із трьома дітьми виїхала до Польщі. А в 1919 році більшовики розстріляли її чоловіка Гієроніма Собанського та її найстаршого сина Павла. А вона прожила довге життя і померла в 1975 році.
У попередній публікації про Джоанну (Йоанну) Мошинську я писав, що вона по лінії бабусі Теофілі Потоцької була правнучкою воєводи Київського Станіслава Потоцького і праправнучкою воєводи Київського Йосипа (Юзефа) Потоцького. Оскільки Марія Собанська згадує Мошинську (Джоанну) у своїх спогадах, тому треба сказати, хто була Джоанна Мошинська по лінії діда Августа Мошинського, чия мати Фридерика Августа фон Козель була позашлюбною дочкою польського короля Августа II Сильного і його фаворитки Анни Констанції фон Козель.
Отже Джоанна (Йоанна) по лінії діда була правнучкою графині Фридерики Августи фон Козель і праправнучкою польського короля Августа II Сильного та його фаворитки Анни Констанції фон Козель.
Король Август II Сильний дав своїй позашлюбній дочці і її потомству графський титул.
Олександр ДЬОМІН, учитель ЗОШ №1, краєзнавець, м. Бершадь.
вранці -2…-4° 
