Таким чином, роком заснування Якубівки можна вважати 1554-й. Села розділяла річка, а вже по суходолу пролягав глибокий рівчак, який яром тягнувся у бік Вовчка. Яром збігали у річку дощові й талі води. Село Якубівка мало самостійний прихід. Архівні документи станом на 1777 рік свідчать про те, що в селі проживало 514 осіб. В 1775 році тут було побудовано церкву. А з 1898 року існувала школа грамоти.
Село жило так, як і більшість сіл того періоду на Поділлі. В 1892 році воно переходить під володіння поміщиці Городинської. Тут був гарний панський ставок, міцна гребля, де був побудований водяний млин. На жаль, внаслідок сильних злив в 1921 році ставок занесло мулом, вийшов з ладу млин. Очевидці розповідали: з боку Вовчка вода несла худобу, копиці сіна, клані з житом. Були й людські жертви.
Село не оминули події 1905-го та 1917-го років, громадянська війна, під час якої численні банди, під різними прапорами та гаслами, гуляли по нашому краю.
Після цієї війни село входило в мирний темп життя. Все частіше проходили сходи громадян.
Активними учасниками були солдати, які повернулися з війни, та бідні селяни. Під час НЕПу в селі міцно стали на ноги нові господарі Тимоша і Твердохліб. Вони мали власні землю, реманент, худобу, будівлі.
Особливо вмілим господарем був Твердохліб, який побудував на полі необхідні будівлі, криницю, два ставки, посадив чудовий сад. А Тимоша викопав у полі криницю, яка і сьогодні справно служить людям, вона стоїть при дорозі на Балту. В Твердохлібовому садку доживають нині віка яблуні, горіхи, які були свідками тих далеких подій. Доля цих вмілих господарів така, як і інших.
Під час колективізації все забрали, а сім’ї відправили до Сибіру. В цей же час в селі був створений і працював банк кредитних спілок, було товариство із спільного обробітку землі. На базі товариства, виконуючи рішення ХV з’їзду партії, було створено колективне господарство. Це був 1929 рік. Господарство базувалось в обійсті розкуркуленого Семена Німчука. Колгоспу було присвоєно ім’я Т.Г. Шевченка.
Сюди радо поспішали найбідніші, адже їм нічого було втрачати. Тим, в кого був реманент, худоба, будівлі, важко було розлучатись зі своїм багатством, адже воно було нажите важкою щорічною працею.
Я добре пам’ятаю розповідь свого батька Сергія Степановича Рудика про той період.
В його батька, який працював у пана керуючим, була власна земля, робоча худоба і все необхідне для власного господарства. Однак він поступив так, як порадив йому пан, коли виїжджав за кордон. «Якщо хочеш зберегти сім’ю (а вона була велика), віддай все, бо влада, яка прийде, буде діяти жорстко».
Так він і зробив. Зберіг дітей, батьків, а дружинам – чоловіків.
Першим головою ново - створеного колгоспу було обрано Івана Горобця із сусідньої Голдашівки. Внаслідок непосильних обсягів заготівлі хліба в село прийшли голодні та страшні 19321933 роки. І як би комусь не хотілось визнати факт голодомору – він був.
На сьогодні є багато очевидців тих страшних років, які вижили і пережили все, що випало на їхню долю.
Більше того, саме в нашому селі був факт людоїдства.
Житель Корній заманив до хати хлопчика, який йшов з Лісничого в Голда шів ку, зарі зав йо го і з’їв. Цей чо ло вік п ід стри гав одно сель чан.
Один із них помі тив підозрілі рухи, йому стало моторошно і страшно в тій хаті, він заявив в сільську раду. Уповноважений з Ольгополя під час обшуку знайшов кінцівки та встановив особу хлопчика. Більше в селі ніхто не бачив Корнія. Пройшов час, вже після війни в 60-х роках на тому ж обійсті жила сім’я (чоловік теж стриг односельчан), там народилось троє близнят – дівчинка та два хлопчики. Ніби сам Господь компенсував втрату невинної дитини.
Селяни-колгоспники та й саме господарство набирались сил і впевнено віддалялись від минулих страшних років. Люди починали будувати хати, у власних господарствах тримали корівкугодувальницю, вівці, кози, птицю. За словами очевидців, в сім’ях, де була корова, люди виживали в 1933 році.
Мирне життя було перервано початком Великої Вітчизняної війни.
До Ольгополя, де був райцентр, потягнулись валки підвід з мобілізованими чоловіками, батьками, синами.
Їх супроводжував людський плач, який іноді переходив у «завивання».
29 липня 1941 року в Якубівку ввійшли німці та румуни. Це були окупанти, які хотіли бути на чужій землі господарями. Село від них було визволено 14 березня 1944 року.
Чоловіки пішли на фронт, а важка непосильна праця лягла на плечі жінок та підлітків. Люди працювали цілодобово, все відправляли на фронт. Компенсуючи нестачу тракторів, комбайнів, тяглової сили, поле орали коровами та виконували різні сільськогосподарські роботи. На жаль, не всі повернулись з війни, їхні могили на чужій для них землі.
Серед загиблих тільки на прізвище Рудик 13 чоловіків.
Після війни прийшла нова біда, 1947 рік – чергова голодовка. Вона не була та ка страшна, як попере дня – люди мали можливість міняти речі на хліб у західних областях, картоплю та інші продукти, тому було менше людських втрат.
Післявоєнні роки були важкими, але для людей залишились незабутніми. Господарство обслуговувалось технікою Лісничанської МТС.
З’явились і в господарстві власні трактори, комбайни «Сталінець», сільгоспінвентар. Будувалось багато господарчих приміщень, посадили новий садок. Всі поля, місцевого та сусідніх сіл, були обсаджені лісосмугами.
Лісосмуги були закріплені за кожною сім’єю, де оброблялись міжряддя, і це дало можливість додатково до присадибної ділянки вирощувати продукти для харчування.
Вкінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років було переглянуто структуру посівних площ. Хто щоб не говорив про королеву полів – кукурудзу та царя – горох, дякуючи аграрній політиці М.С. Хрущова було вирішено питання забезпечення тваринництва кормами, збільшилась урожайність зернових. А найголовніше – людям було видано набагато більше хліба на трудодень, ніж в минулих роках. Хлібороб вперше був з хлібом, як тоді говорили – «наївся хліба». Помітно краще стали жити механізатори, будівельники. В цей період велось масове будівництво жилих будинків, господарчих споруд. В цей же період було побудовано новий сільський клуб, до речі, один із перших в Ольгопільському районі. В 1954 році село було радіофіковано.
Селяни мали можливість послухати радіо. В Михайлівці було побудовано місцевий радіовузол. По місцевому радіо виступали керівники господарств, робили оголошення про проведення тих чи інших заходів. Радіовузол обслуговував села Вовчок, Лісниче, Михайлівку, Романівку, Голдашівку, Кидрасівку.
До 1957 року Якубівка відносилась до Ольгопільського району, а 28 листопада 1957 року її було передано до Бершадського району.
Наступного року вона була об’єднана з Михайлівкою в одне село, а новоутворене господарство отримало назву «Україна».
На той час в Якубівці була непогана матеріальна база. Був побудований вітряк, від якого працювали млин, крупорушка, яка переробляла гречку, просо, інші зернові на крупи. Була олійня, січкарня – працювали на тягловій силі, була кузня, майстерня по виготовленню виробів з дерева.
В господарстві було три рільничі бригади, будівельна, дорожня, садовогородня, багато буряковорільничих ланок. Я, як почую слово «ланка», згадую свої дитячі роки, коли люди з ланки повертались з поля втомлені, але радісні, і над полями лунали народні пісні, які багато з них уже забуті – їх знають тільки ті, хто займається фольклором. На території села було розташовано Михайлівське сіль по, магазини. В сільському клубі демонстрували кінофільми, виступали аматори, приїжджі артисти, бібліотека. В селі діяв ситроцех від сільпо, який виготовляв ситро на основі натуральних соків та джерельної води з криниці.
Гордістю Якубівки був духовий оркестр, який по святах грав в сільському клубі. Він грав на весіллях в багатьох селах, а також виступав неодноразово в райцентрах.
Як свідчать дані погосподарських книг Михайлівської сільської ради за 1958 рік, а це рік об’єднання двох господарств та сільських рад, в Якубівці нараховувалось 204 жилих будинки, в яких проживало 728 осіб, серед них найбільше було сімей Рудиків – 31.
Станом на 1 січня 2011 року в колишньому селі Якубівці нараховувався 91 жилий будинок, там проживав 161 житель, серед них 4 сім’ї Рудиків.
Ще донедавна на вулиці Шевченка проживала одна сім’я, яка згодом переїхала в центр села Михайлівки.
Односельці, наділені гумором, назвали її «останній герой». З другого боку села, який назвали «камчатка», доживає свого віка одинокий Іван Фадейович Маланченко.
Вважаю, було б справедливо – як пам’ять про село, яке було колись, а сьогодні це вулиці Шевченка і Першотравнева, об’єднати в одну і дати їй назву Якубівська.
Ось така сумна історія села Якубівки.
Микола РУДИК, громадський кореспондент. с. Михайлівка.
вранці -2…-4° 
