Театр біля залізниці

Власне кажучи, у двадцятих роках минулого століття сільські театри були досить поширені в Україні. Цей же був особливим, адже акторами в ньому були і селяни, і залізничники. Справа в тому, що залізнична станція Бершадь розміщена на території села Флорино.

Одним із засновників і керівників народного театру був житель села Еммануїл Драганенко. До речі, свого часу він був регентом у хорі самого Миколи Леонтовича, цей досвід знадобився йому і в рідному селі. Він керував хором і музичним ансамблем при театрі.

Розміщувався театр у клубі залізничників (нині тут на вулиці Колгоспній – триквартирний житловий будинок) напроти водонапірної башти.

До складу сформованого у середині 20-их років театру входило понад тридцять самодіяльних акторів. Деякі – цілими сім’ями, подружжями. Відомо, що серед них були Степан Головченко та Олена Чижевська, Василь і Параска Тертуси, Федір і Тетяна Тертуси, родина Домбровських.

Основою репертуару були спектаклі за творами українських класиків – «Шельменко-денщик», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та інші твори Квітки-Основ’яненка, Михайла Старицького, Карпенка-Карого.

Ставили навіть досить складну для професійних акторів «Лісову пісню» Лесі Українки.

Виступи проходили у клубі залізничників та в населених пунктах району. А оскільки часи тодішні були неспокійні, то при поїздці аматорів супроводжували оперуповноважені.
У трагічні роки голодомору людям було не до видовищ, тому діяльність театру затихла. Чимало акторів-аматорів у пошуках шматка хліба опинилися далеко від рідних домівок. Зокрема, Степан Головченко та Олена Чижевсь - ка подалися на будівництво Туркестансько-Сибірської залізниці.

Із середини 30-их років театр відродився. До його складу увійшли вже й діти акторів старшого покоління.

Створилися навіть цілі династії. Так, в деяких виставах брали участь аж сім осіб із родини Чижевських. Про це навіть оголошували перед спектаклями.

Під час війни театр не діяв, а після її закінчення знову відродився, правда, вже без хору і ансамблю. Деякі актори, зокрема Валентин Чижевський, загинули на фронті. Прийшли нові люди – Григорій Савчук, Юлія Парахонич, Віра Кривоніс… Очолив театр у післявоєнні роки син Е. Драганенка – Володимир. Це був вродливий чоловік, грав на всіх музичних інструментах, гарно танцював. Закінчив він Київський інститут фізкультури, захоплювався гирьовим спортом.

Працював учителем у школі.

Помер передчасно у віці 51 рік в 1974-му.

Глядачами були жителі Бершадського і сусіднього Гайворонського району Кіровоградської області (доїхати туди було дуже легко вузькоколійною залізницею через Південний Буг). Дещо змінився репертуар. Хоч репертуар залишався різноплановим, переважала все-таки російська класика, для персонажів якої важко було підібрати костюми. Їх шили з марлі, фарбували, і всі вистави проходили, як кажуть тепер, з аншлагом. Найбільше ставили «Бедность – не порок» за Олександром Островським. Легше було з українськими творами – для таких вистав і з одягом, і з реквізитом було простіше – їх просто приносили з дому. Як правило, вистави відбувалися у суботні і недільні вечори. Серед акторів були люди різних спеціальностей, зокрема, бібліотекар Марія Антонівна Селецька, вчителька Любов Архипівна Красножон.

На жаль, сталінські репресії не обминули й акторів народного театру – Федора і Василя Тертусів.

Театр біля залізниці проіснував до середини 50-их років. Причини його занепаду були різними. Та головними стали динамічний розвиток кінематографу і зміна ідеологічних пріоритетів. Та як би там не було, діяльність народного театру внесла свій вклад в естетичне виховання населення.

Федір ШЕВЧУК, с. Флорино.