Після підписання «Декрету про землю» довкола Яланця землю панів роздали бідним селянам під будівництво. Розбили просторі вулиці, закипіла робота. У 1924 році в Бершаді, де сьогодні розташований медичний коледж, утворили «комуну». Вступаючий до спілки селянин здавав свою худобу, тягло, реманент та інше.
Через кілька місяців комуна розпалася, і селяни, хоча і не всі, мали змогу повернути свою власність. Далі було введення НЕПу (нової економічної політики).
Набирав обертів маховик реалізації та колективізації. Активісти штучного голодомору конфісковували хліб до зернини, не минаючи жодного двору і вивозили до «голодної Росії».
Селяни, щоб спастися від голодної чуми, закопували зерно у дворі, замащували горшки з зерном під піччю у штандарах, але й там активісти все знаходили.
Весною 1933 року люди падали, як скошена трава. Їх косила голодна смерть. Мій дід Гнат вмер зимою, дядько (батьків брат) Аніфат від галюцинацій скочив у криницю і втопився, наймолодший із батькових братів дядько Іван вмер весною цього ж року. З нашої родини померло троє.
Хоронили померлих без труни, кидали в яму на купу.
Хто ще мав силу, сам копав своїм померлим яму, а поки доставляли покійного на кладовище, то вона вже доверху була заповнена трупами.
Пам’ятаю, прийшли активісти і до нас. Батьки були на роботі, я стояв на дворі біля сінного порогу і спостерігав, як один із них, взутий у парусові зелені чоботи, приставив до стіни драбину і поліз на горище, де шомполом чи то дротиною штрикав сіно. Не знайшовши там зерна, він скинув з горища латунні трубки для самогоноваріння, приставив до порога і трощив їх чобітьми.
У той рік мої батьки були вже колгоспниками, на полі їм давали баланду. Для дітей колгоспників відкрили «майдан» (так тоді називали дитячі ясла).
...Травень стояв тихий, теплий, спокійний. Старші сестри Оля й Ганя вже ходили у «майдан», тому батьки вирішили, щоб вони взяли з собою і мене. До попівського двору, де розташовувалися дитячі ясла, понад два кілометри, і цей шлях нам, голодним дітям, було важко осилити.
Сестри вибрали стежину через помешкання пана Міцінського, який у революцію втік, а його маєток спалили односельчани. Далі з лівої сторони стояли на тумбах дерев’яні будівлі – панські зерносховища, праворуч цвіли велетні-каштани, вертикальний цвіт яких нагадував церковні панікадила. Далі стежина звивалася, заросла високою травою, і йти було неможливо. Сестри тримали мене за руки, оскільки через опухлі від голоду ноги я не міг без сторонньої допомоги рухатися. Старша сестра Ольга взяла мене на руки, але, знесилена голодом, опустила на стежину і, впираючись ногами, тягнула за руки. Далі Ольгу змінила Ганна – так вони протягнули мене метрів з десять і, переконавшись, що я вже не встану, на цій стежині між бур’янами залишили.
Дивно, що я не плакав, не втратив свідомість. Намагався виповзти на плац, повз животом, опираючись на лікті.
Спекотно дошкуляло сонце, пекли на ногах рани, а я повз у холодок під зерносховище і там, під тумбою, втратив свідомість. Наближалася смерть…
Мої очі розкрилися, і я не зовсім розумів, де перебуваю.
Підійшла дівчина і щось сказала, усміхнулася. Я зрадів, що живий.
Увечері прийшла за мною мама, і Катерина (так звали мою рятівницю) їй усе розповіла: «Я вигнала на плац корову пасти і помітила, що біля тумби лежить, згорнувшись, дитина. Подумала, що мертва, але, прислухавшись, почула слабенькі стуки серця.
Потрусила його, але він не рухався. Побігла в хату, схопила кухоль і там же, на плацу, здоїла корову і, розкривши хлопчикові рота, маленькими порціями вливала йому молоко. І ваш Сашко ожив».
Мама щиро подякувала Каті за добродушність, взяла мене на руки і принесла додому…
Олександр ЧОРНОВОЛЮК, с. В. Киріївка – с. Флорине.
вранці -2…-4° 
