Ось і захотілось про таке розповісти читачам. Ніби сьогодні бачиться велике скупчення людей на залізничному вокзалі Калинівки (що на Вінниччині) і серед них чимало осіб у військовій формі (поблизу знаходився аеродром).
У небі ревуть літаки, лунають вибухи авіабомб, чуються кулеметні черги. Хтось до когось щось кричить, а багато хто, особливо діти, голосно плачуть. Йшла посадка на потяг… Серед тих, хто підлягав евакуації, була і наша сім’я. Нараховувалось у ній семеро дітей: двоє однорічних хлопчиків-близнюків, мені – три роки, сестрам – дев’ять, тринадцять, п’ятнадцять років і найстаршому братові – сімнадцять. Навіть тепер, коли вже й сам автор цих рядків досяг похилого віку, важко усвідомлювати, яких поневірянь довелось зазнати сім’ї, у якій було шестеро неповнолітніх, доки добирались до визначеного місця евакуації на Уралі в Челябінській області. Причому, з нами батька не було.
Він, як і інші партійці, ще певний час залишався у розпорядженні райкому. А знайшов нас на Уралі лише через пару місяців.
Для сучасників хочу навести один приклад тодішнього масового патріотизму. Через місяць-другий по приїзді на Урал, брат Олександр з групою місцевих юнаків, не очікуючи повісток подались до райвійськкомату і добровольцями пішли на фронт. Життя ж для сім’ї стало справжнім земним пеклом. Старші сестрички у свої тринадцять і п’ятнадцять років, щоб якось вижила сім’я, змушені були піти у радгосп на роботу. Мабуть тому й згадуються ті роки, ніби страшний сон.
А це – землянки і бараки, кресала, за допомогою яких добувався вогонь (сірники були рідкістю), маленькі шматочки насправді чорного хліба, підсмажені млинці з товченої у ступі макухи з домішкою грису (то вже вважалось делікатесом!) у харчовому раціоні. А ще ж – незлічена кількість клопів, кліщів, комарів-кровососів (ознака близькості тайги). Особливо ж допікав гнус, від якого сховатись практично було неможливо ні вдень, ні вночі, ні в приміщенні, ні у дворі, за винятком зимового періоду.
Звісно, найбільше страждав приїзжий люд, адже місцеві мешканці до згаданих природніх особливостей вже були звиклі. Серйозна боротьба велась і з вошивістю. І якби не жорстоке дотримання усіма і кожним зокрема санітарії, вони б (тобто воші) таки «доїли б» мешканців. Адже мила було обмаль. Виручали російські «баньки-парилки», які обов’язково щотижня мусіли відвідувати усі без винятку (благо, що не було проблем з дровами).
До безпросвітних злиднів додавала негараздів ще й дуже сувора довга сибірська зима та повна відсутність електрики (виручали гасові ліхтарі, лампадки і каганці). А постійна нестача харчової солі та вітамінів загрожували цингою. І якби місцеві знахарі не навчили евакуйованих варити з березової кори жвачку, либонь усі залишилися б без зубів.
Відтак сім’я постійно жила мрією про повернення до рідної України. Якщо іншим евакуйованим ніщо не заважало одразу після звільнення рідних місць повернутись на малу батьківщину, то батькові це вдалось у 1948 році, та й то лише завдяки численним офіційним проханням Вінницького цукротресту до тамтешніх партійних органів про дозвіл на виїзд як досвідченому спеціалісту по вирощуванню насіння цукрових буряків (до війни він працював старшим механіком у радгоспі Корделівського цукрокомбінату).
Навіть з плином часу не можу забути оте босоноге в латаних-перелатаних штанцях голодне і холодне раннє дитинство.
Спонукала ж мене до розповіді про важку життєву історію не лише чорна трагічна дата для нашого народу, але й колись почуте, що нібито евакуйованим жилось краще від тих, хто перебував на окупованій території.
Тож нехай прийдешні покоління співвітчизників ніколи не зазнають ні окупації, ні евакуації, що колись відчули на собі їхні предки.
Юрій ЦІНЧИК, громадський кореспондент, дитина війни. м. Бершадь.
вранці -2…-4° 
