Кожен рядок цієї книги писаний кров’ю. І спокійно читати ці сторінки не можна. Та й розповідати про видання безпристрасно ніяк не вийде. Понад півтисячі сторінок зібраних свідчень про Холокост єврейського народу на території так званої Трансністрії в період Великої Вітчизняної війни (19411944 рр.), унікальні фотознімки, документи, передруки – це крик душі про ті далекі криваві події. І разом з тим, це тривожне застереження, адже, як показують події останнього часу, знаходяться люди, які брязкають зброєю, при цьому лицемірно заявляючи про свої благі наміри.
Втім, повернемося до згаданої книги. У неї напрочуд вдала і точна назва – «Кровоточащая рана» («Рана, що кровоточить»). Справді, рана, яку фашисти та їхні посіпаки завдали євреям під час Холокосту, гірко кровоточить і нині.
Ця рана не загоїться ніколи, це вічний світовий біль, який пече серце і не дає спокою душі жодній небайдужій людині.
У своїх роздумах про книгу найперше хотів би звернути увагу на те, що її по-різному сприймуть люди різних поколінь. Це потрібно враховувати, як і те, що тема, яку висвітлюють автори, до нинішнього часу була не зовсім досліджена, більше того, тривалий час замовчувалася (як і відомий усьому світові Бабин Яр).
Цілком виправдано автори вводять читача в тему, почавши з роз’яснення щодо терміну Трансністрія. Адже не тільки молоде покоління, а й чимало представників середнього і навіть старшого не знають про ці сторінки другої світової війни. Тож варто нагадати, що ще під час початкового періоду німецько-радянської війни фашистські окупанти найперше спробували знищити цілісність України, поділивши її на чотири частини.
Одну із цих частин склала так звана Трансністрія (Задністров’я). До неї увійшли Одеська область, південні райони Вінницької, західні – Миколаївської, лівобережні – Молдавії. Кордони цього губернаторства з одного боку збігалися з рікою Дністер, з іншого – з Південним Бугом.
Територія Бершадського району також увійшла у цю зону румунської окупації. А територія колишнього Джулинського району була окупована німцями (у кінці 50-их років цей район об’єднали з Бершадським).
Матеріали книги дають повну картину про становище депортованих з інших регіонів (найперше, з Буковини та Бессарабії) та місцевих євреїв в умовах окупаційного режиму. На їхніх долях ми бачимо, що фашизм ставив за головну мету знищити євреїв повністю, при цьому будьякими способами. На території Трансністрії було створено понад сто гетто і таборів, в яких у нелюдських умовах утримували людей похилого віку, жінок, дітей. Автори наводять список цих гетто і таборів. Власне кажучи, чималу частину книги становлять спогади колишніх малолітніх в'язнів гетто і таборів. А більшість бранців була просто знищена або загинула внаслідок епідемій, голоду і холоду.
Їх було поховано у силосних ямах, скотомогильниках біля колгоспних дворів. Загалом же на території району – майже сто могил масового захоронення жертв Холокосту більш, ніж у двадцятьох селах.
Така ж ситуація і в інших районах колишньої Трансністрії.
Прикро, дивно і парадоксально, що до цього часу не всі архівні документи про Холокост розсекречені, і навіть перед авторами книги постали обмеження у доступі до них. Та попри це завдяки сумлінності і скрупульозності дослідників маємо, без сумніву, унікальну книгу. Звісно ж, нас найперше цікавлять сторінки, що стосуються нашого району. Автори, посилаючись на документи, розповідають про те, що в Бершаді у двох частинах міста (верхній і нижній) було створене гетто. У цю територію увійшло 12 провулків і 337 будинків. Спочатку воно не було обгороджене колючим дротом, але вихід за територію карався смертю (за це було розстріляно 50 євреїв). А вже у другій половині 1942-го окупанти ввели режим жорсткої ізоляції гетто.
Його оточили ровом та колючим дротом. Загалом у гетто було зібрано 25 тисяч осіб не тільки з Бершаді, а ще й з Буковини та Бессарабії, Одеської області, сусіднього Гайворона (для порівняння: нині в Бершаді проживає трохи більше 13 тис. чоловік).
Умови в гетто були жахливими: щоденно помирало по 150-200 людей. Щоденно підводою відвозили трупи на цвинтар. За час існування гетто від хвороб і голоду померло 13120 євреїв. Дуже багато людей були розстріляно, особливо після того, як весною 1943 року в Бершаді розмістилося гестапо.
Незважаючи на це, в гетто була створена підпільна антифашистська організація на чолі із старшим лейтенантом Яковом Талісом, який утік з німецького полону.
Серед вражаючих свідчень колишніх в’язнів та очевидців того жахливого періоду наведено і спогади Юлії Векслер (Пензюр), родом із Тирлівки. Десятьох її рідних було розстріляно в Тернівці, що входила в німецьку зону окупації. Цей спомин органічно вписується в контекст книги, як і розповідь іншого нашого земляка Олександра Жорницького та багатьох тих, хто пройшов крізь нелюдські випробування.
Цілком виправданий у книзі розділ про те, як Холокост знайшов відображення у творчості художників. І, звичайно, численні документальні свідчення світової трагедії, репортажні розділи про відкриття пам’ятників жертвам найстрашнішого в історії геноциду. І логічним завершенням книги-реквієму стала поминальна молитва «Кадиш», наведена у перекладі з мови ідиш.
У ці дні минає сімдесят років з дня визволення території, що колись входила до складу Трансністрії. Дата спонукає до того, щоб уже вкотре згадати тих, хто у роки Холокосту у муках віді йшов у вічність. Не згасає біль людських втрат. І ніколи не згасне, як і не загоїться рана, що кровоточить.
Книга Григорія Погончика та Ізі Кацапа – це не просто глибоке і сумлінне дослідження, не тільки спогади, що ятрять вічні рани, це книга-набат, що переконливо застерігає: Холокост ніколи не повинен повторитися!
Федір ШЕВЧУК.
вранці -2…-4° 
