Природа мстить: земля трясеться, небо заливає нас сльозами та водою. Тому й хочеться кричати: «Люди, зупиніться!». Пам’ятайте слова нашого пророка Тараса Шевченка: «Зупиніться, будьте люди, бо лихо вам буде!».
Ми зустрічаємо день визволення нашого району 14 березня. Я пам’ятаю цей день 44-го… Клуби диму в весняному небі над Уманню.
Стрілянина, виття снарядів.
Та ніщо не стримувало людей – жінок, стариків, дітей. На вулиці в селищі
Кавкули з’явились наші вершники. Жіночки несли воїнам шматочки хліба, печену картоплю. Один з них підняв мене на руки, притулив до себе, запитав, чого плаче ця дівчинка. А я й досі відчуваю тепло його серця.
Розмовляли вони російською мовою, були серед них смагляві, мабуть з Кавказу чи з Азії, та їхнє національне походження нікого не цікавило: вони були НАШІ! Фашисти не знищили дружбу народів.
Гортаю сторінки книг про війну, в яких йде перелік загиблих і визволителів: «Чорна книга», «Книга пам’яті України», «Книга скорботи України», «Хатинь», «Навіки проклятий фашизм», «У війни не жіноче обличчя» та багато інших документальних свідчень і спогадів про ті страшні роки.
Виникає питання: що сталося б з нами, якби не було НАШИХ?
Музика, поезія, художні твори тієї епохи – це історія покоління, дітей війни, особливо тих, які пізнали сирітську долю, не відчули батьківської ласки, маминої пісні. Не можна слухати без сліз пісні про подвиг, вірність, патріотизм наших визволителів.
Вони звучать на російській і на українській мовах, є переклади на мови народів союзних держав. Поезія, музичні твори вічні, вони безсмертні.
Їхні автори теж незабутні, тому що Муза їх ніколи не залишала наодинці. Пісні «Священна війна», «Клятва», «День Перемоги», «В землянці», «Степом, степом», «Де ж ви тепер, мої однополчани?», «Гренада», «Альоша», «Нам потрібна одна Перемога», «Прийшла й до нас на фронт весна», «Комсомольці, вперед!» та багато-багато інших чудових творів звучать тепер як народні. На жаль, немає можливості назвати їх авторів, бо перелік їх також дуже багаточисельний. Вони увіковічили себе творами, пам’яттю про визволителів.
Любов, вірність перемагали смерть. «Жди меня, и я вернусь всем смертям назло» – писав К.Симонов. Вони – наші визволителі – повернулись до нас в дзвонах пам’яті.
Вони живуть в піснях, в творах, в спогадах всіх чесних людей.
Сьогоднішнє покоління зобов’язане послати в завтрашній день своїх вершників: розумних, відданих синів, які б зробили Україну сильною, а її народ – щасливим.
Нехай процвітають дружба і співпраця всіх народів. А пам’ять про переможців-визволителів – вічна. Вдумайся, читачу, в слова пісні Расула Гамзатова «Журавли»: «Мне кажется порою, что солдаты, С кровавых не пришедшие полей, Не в землю эту полегли когда-то, А превратились в белых журавлей.
Они до сей поры с времен тех дальних Летят и подают нам голоса.
Не потому ль так часто и печально Мы замолкаем, глядя в небеса?»...
Юлія ПЕНЗЮР, громадський
вранці -2…-4° 
