Спалені війною покоління

Фашисти з моменту вторгнення на нашу землю використали зроблені ними конц - табори та гетто як фабрику смерті з шибеницями, душогубками, газовими камерами, крематоріями, колодами з трупів для спалення жертв, з глибокими ярами й ровами, заваленими живими та мертвими. А Бабин Яр є у кожному населеному пункті, майже в кожному селі, в тому числі і в нашому Бершадському районі. Знищували ці звірі-фашисти євреїв, українців, росіян, людей інших національностей. Знищували всіх, хто не був їхнім слугоювбивцем. Щоб це не повторилося в наш час, ми зобов’язані виховувати молоде покоління нашими спогадами про пережите у ті страшні роки війни, щоб розповіді й документальні свідоцтва про страждання і мужність борців проти фашизму, наших рятівників, бійців-визволителів не канули в безвість, не вмерли разом з поколінням, яке пройшло через це пекло війни. Наші спогади потрібно записувати, видавати книгами, друкувати в пресі, показувати по телебаченню, щоб всім майбутнім поколінням не довелось пережити тих страхіть, які випали на долю нашого покоління, на долю дітей, які стали сиротами й напівсиротами, батьки яких загинули на війні.
Щоб не забували про наше минуле нащадки, написала мені моя колишня однокурс - ниця Бершадського педагогічного училища (родом із с. Яланця) Настасія Іванівна Чорненька. Закінчили ми навчання в 1955 році, училище закрили, а ми роз’їхалися – хто працювати, а хто продовжувати навчання у вищому навчальному закладі. Нині Настасія Іванівна проживає в Трускавці Львівської області.
В листі вона пише: «Поділитись хочу з тобою тим, чого не маю права забрати з собою у вічність. Знаю: навіть моїм вихованим і занадто добрим дітям не знайдеться можливості і, може, й часу розповідати і своїм дітям ось про що… Я хочу розповісти тобі про те, що знають рештки старожилів мого Яланця і чого, я думаю, не знатимуть їхні нащадки. Під час окупації в Яланці, в приміщеннях конюшень колгоспу ім. Чкалова, знаходилось єврейське гетто.
Ми жили порівняно недалеко, а тому і моя мама, і сусіди частенько носили людям їсти.
Були й такі, що щось вимінювали, але мій тато (він на той час був вдома, його мама зпід Умані «звільнила» з полону на кілька тижнів, а потім він знову пішов на фронт) категорично заборонив мамі щонебудь приносити додому.
Одній єврейській сім’ї (дві сестри Бела і Хайка, менший братик Мойша) вдалося втекти з цього гетто, і вони переховувались у клуні мого дідуся Афанасія Кіндратовича Бадьорка аж до звільнення Яланця 14 березня 1944 року»… І далі… «Я всю війну прожила з дідусем і бабкою. Всю цю історію з переховуванням пам’ятаю, але, на жаль, не пам’ятаю прізвищ дітей. Знаю тільки те, що були вони чи з Бельц, чи з-під Бельц (Молдова).
Уяви собі таке: у половині дідусевої хати знаходився німецький штаб, а на городі, далеченько від хати, у дерев’яній клуні, під соломою, в льоху, переховуються троє.
Дідусь ішов до клуні чи за соломою, чи за сіном для овець і кіз, відкривав лаз, виритий в соломі вхід до льоху, носив їм їсти… Вночі вони виходили в клуню подихати повітрям. Не знаю точно, скільки це продовжувалось, але знаю, що дідусь мій хлопчикові Мойші влітку на голову давав солом’яного капелюха, одягав свитину і відправляв ранесенько в поле пасти овець і кіз. Всім казав, що це його онук. Пас він разом з нашими сусідами Мазуренками Петром і Іваном. Петро вже помер, з Іваном ми зустрічались і згадували про це. Звичайно, сусіди знали, що ніякого онука в діда немає, але, як бачиш, не продали. А німці вірили, бо Мойша був чорним і кучерявим, схожим на дідуся (точна копія Будулая із «Циган»).
Після звільнення Яланця ця сім’я до весни жила з нами.
Потім вони пішли. Обіцяли дати про себе знати. Але… як у воду канули.
Пройшло багато років. Єврейська спільнота почала розшукувати своїх рятівників.
Оскільки дідуся й бабки вже не було, знайшли мою маму, бо всі в селі знали, що наша сім’я переховувала євреїв.
Мама мені з болем розказувала, що в Бершадь приїжд - жали«десь здалеку» автобуси з євреями, які хотіли зустрітись із своїми рятівниками.
Мою маму чомусь не попередили, і вона не поїхала на зустріч. А вже потім мамі переказували, що автобус ще довго чекав у Бершаді на якусь жінку з Яланця… Ось така історія. Змінюється час, відходять у вічність люди, а добро, зроблене комусь, все одно не пропадає.
28 вересня я чула розповідь по радіо, що збирають дані уже не про тих, хто рятував, а про їхніх дітей та онуків. Доки ще і ти, і я – живі, хай би хоч про моїх нащадків знали, що в їхніх жилах тече добра кров, замішана на людяності їхніх предків.
На схилі літ ніхто уже прибирати до своїх рук чужу славу собі не дозволить. Та і перед Богом у свій час прийдеться за сподіяне відповідати. Все написане – правда, те, що я пам’ятаю. Жаль, що тих, хто пережив жах війни, залишається все менше й менше».
Ну, ось така вона, пам’ять дитини війни Настасії Іванівни, тепер її прізвище – Журавська.
Ксерокопію її листа я надіслала голові Яланецької сільської ради О.І. Богомазу.
Вдячна йому за щирий відгук допомогти в пошуках свідків цієї історії. Якщо хтось це може зробити, то нехай надішле свої спогади, свідчення мені – автору цієї статті.
Юлія ПЕНЗЮР.
громадський кореспондент.

Обпалені війною солдати Великої Вітчизняної, не див лячись вже на похилий вік, незагойні душевні рани, завжди залишаються в строю. Їх все цікавить, болить доля нашої України, майбутнє
молодого покоління, тож намагаються бути корисними і нині своєму народові, беруть активну участь в суспільному житті, проводять бесіди з молоддю.