Похоронка

Призвали і нашого батька Рудика Сергія Степановича, 1906 року народження.
Вдома залишилися дружина і п’ятеро дітей, найстаршому було 14 років. Листи від батька приходили регулярно, так як це могло бути під час війни. А потім стався такий випадок, досить-таки повчальна історія, яка свідчить про відносини між людьми, про співчуття, готовність розділити горе, допомогти – все те, чого нині так бракує нинішньому поколінню і особливо в останні роки.
Разом з радістю визволення в село із фронту приходили і печальні вісті, «похоронки». Така похоронка прийшла і на нашого батька в грудні 1944 року. В той час Якубівка була Ольгопільського району, і пошту в село з Ольгополя носила жителька нашого села Кошпетрук Наталка Василівна. І хоча вона серед листів побачила «похоронку», вона її приховала і матері не віддала до того часу, поки не прийшов від батька лист.
А сталося ось що. Частина, в якій батько служив, вела бої на території Угорщини за місто Секешфехервар, де він був поранений і потрапив у полон. Тому й було направлено повідомлення, що пропав безвісти.
Вже потім, коли прийшов лист від батька, то листоноша віддала матері і його, і «похоронку». А свій вчинок пояснила тим, що боялася за маму, щоб з нею нічого не сталось, адже були такі випадки, коли люди з великого горя втрачали навіть розум.
Пройшов час, батько повернувся з фронту, і все життя батьки були вдячні Наталці Василівні за доброту, душевність, людяність.
А вже коли писалась Книга пам’яті, то на сільську раду прийшла виписка на тих, хто загинув, хто пропав безвісти. Серед них був і наш батько. І це було підтвердженням того випадку вже далекого 1944 року.
Микола РУДИК.
с. Михайлівка.