А у нас було тихіше, порівняно з селами за Південним Бугом, але свої окупаційні порядки румуни встановили. Комендантом був офіцер Рома, помічниками – молдовани Марко і Лев, начальником поліції – спочатку Сава Рудь, потім Іван Юрченко. Про цю людину сторожили згадують з повагою. Він більше був на службі в людей, ніж у поліції, про всі акції, які готували окупанти, Іван Гаврилович розповідав населенню, чим запобігав біді, відвертав лихо.
Наші діди, батьки, як могли, чинили опір окупантам. Так, В.Я. Крикун самостійно виготовив приймач, слухав зведення про переможні бої радянських військ і розповсюджував їх серед населення, був схоплений і відправлений до тюрми у м. Балту. Після визволення нашими військами пішов на фронт, має бойові нагороди. Після війни Володимир Якович все своє життя присвятив середній школі, користувався великим авторитетом серед населення.
У селі діяли дві підпільні групи (із спогадів Д.Ю. Ратушняка). Першу очолив Жадан, він жив на Жорняках. Друга сформувалася на бурякорадгоспі, її очолив Фомічев. В цю групу входили Леонтій Плаксій і Неавгустов (в повоєнний час директор Яланецької школи), він у радгоспі працював комірником. Щоб піти у партизани, необхідно було знати спеціальний пароль.
Більше 20 років не визнавали наших партизан, і тільки В.З. Качуру (секретареві райкому) вдалося добитися, аби їх нагородили медалями.
У березні 1944 року з тяжкими боями наші війська підійшли до
Південного Бугу. Після визволення населених пунктів у бойові частини вливалося нове поповнення, і часто так траплялося, що люди гинули, не встигаючи отримати одяг і зброю, не маючи при собі ніяких документів.
Подібна ситуація мала місце 10 березня 1944-го на підступах до
Війтівки. З якою метою, яке завдання було поставлено взводу солдат, мабуть, ніхто вже і не взнає, тому що ні документів, ні паперів, які б підтверджували їхні особи, при них так і не знайшли. Тільки в командира було посвідчення на ім’я Івана Бубликова.
А сталося ось що. Фашистська авіація наносила бойові удари в районі Бугу, не даючи змоги переправитися нашим частинам через річку, а взводу бійців, мабуть, було поставлене завдання розвідати обстановку у
Війтівці. Начебто нічого загрозливого для солдат не було, ворог був десь у селі за три кілометри. Вийшовши із лісу, потрібно було добратися до околиць села, під ногами після весняних дощів було суцільне місиво, йти було важко.
Відійшовши пару сотень метрів від лісу, вони почули гул німецьких літаків, які надлетіли з боку річки. Фашисти зразу ж угледіли легку здобич. На відкритому полі сховатися радянським воїнам було ніде. Почався нерівний двобій піхоти з вишколеними німецькими асами. Війтівчани чули кулеметні черги з літаків, їм відповідали поодинокі гвинтівочні постріли наших бійців, але сили були нерівні, загорілася скирта соломи, в якій укрилися солдати, вони були беззахисні в тій ситуації.
Льотчики настільки осміліли, що колеса літаків ледве не торкалися землі. Не було тієї сили, щоб гідно дати відсіч фашистам. Не навчені, не обстріляні новобранці всі до одного полягли за визволення
Війтівки.
Фашисти скаженіли. Коли їм стало відомо, що в одній із хат зібралася молодь, вони її підпалили. Люди в розпачі вибігали на двір. Останнім покинув палаючу хату Петро Мороз. Гітлерівець, який чатував біля дверей, із словом «партизан» дав чергу із автомата. Німці підняли тіло і кинули у вогонь. Не впали даром материнські сльози на землю, знайшли і вбивцю за селом неживого.
Ранком 12 березня ворожі літаки, кружляючи над Бершадю, скидали на парашутах своїм розгромленим під Уманню частинам, пальне. А у
Війтівці опівдні радянські розвідники, перевдягнувшись у цивільне, зайшли у село, в центрі захопили дві автомашини і знищили ворожих солдатів та офіцера. У понеділок почалася перестрілка, яка переросла в бій із застосуванням легких танків і артилерії.
Ось як описує цей бій у своїй книзі «Про бої, пожарища, про друзів-товаришів»
Герой Радянського Союзу М.Я. Кузьмінов: «Ми переслідували ворога, але перед Війтівкою були зупинені організованою відсіччю противника. Вибити його із села зі сходу не вдалося. Ніч нас застала в полі перед селом, правда, бій не затихав всю ніч, але успіху ми не мали. Від місцевих жителів ми дізналися, що в селі скупчилося немало різного фашистського зброду. Там були німці, румуни, зрадники Батьківщини – власівці. Як потім розповідали полонені румуни, на передодні в штабі ворога мав місце скандал, який ледве не закінчився збройним поєдинком. Німці самі відступали під виглядом заняття оборони на вигідному для них рубежі, а румун заставляли утримуватися в селі, але ті не хотіли тут залишатися.
Вранці ми посилили наступ на ворога. Один із місцевих жителів провів роту автоматників з командиром Машкіним в обхід села, вона ударила по ворожій обороні з флангу і разом із сусідом зліва увірвалися у Війтівку, в селі закипів жорстокий бій. Ми билися уже в центрі, коли начальник артилерії полку капітан Личман доповів мені, що із
Бершаді рухається до батальйону піхоти противника, очевидно, підкріплення війтівському гарнізону. Я наказав відкрити вогонь із всіх вогневих артилерійських точок. Частина німців кинулася в ліс, а решта повернули назад.
Приблизно до 12 години село було звільнено від фашистів, тільки біля церкви кипів бій. На підступах до
Війтівки і в самому селі загинуло 70 фашистів. Ми захопили 27 полонених, 8 гармат, 11 кулеметів, майже 200 автоматів і гвинтівок, 29 коней. Багато було поранених, загинув кращий кулеметник, хороший воїн і товариш П.Г. Найденко, який заслужив любов і повагу солдат всієї частини.».
Світлу пам’ять про мужніх захисників Вітчизни бережуть односельчани, тут споруджено меморіал Слави воїнам-визволителям та пам’ятник Невідомому солдату. У шкільному краєзнавчому музеї розповідають нинішньому поколінню про звитяжні звершення учасників другої світової війни.
Підготувала
Олена МАЦЬКО, студентка Вінницького державного педагогічного університету.
вранці -2…-4° 
