Безперечно, найбільший вплив на людину справляє сім’я. У тому, що Яків Олексійович і зараз залишається таким же активним, небайдужим, людяним, як завжди, величезна заслуга батьків-хліборобів – тата Олексія Тимофійовича та матері Юхими Іванівни. Батько-фронтовик закінчив війну в Угорщині, після – трудився на фермі бершадського колгоспу імені Будьонного, мати ж – у ланці, жінки тоді не тільки буряки сапали, а й жали серпами і в’язали у снопи пшеницю, жито, ячмінь. Обробляли і збирали кукурудзу, соняшник, картоплю, овочеві і баштанні культури. Працювали по 12-18 годин.
За прикладом брата Яків, добре закінчивши семирічну школу, також вступив до Верхівського сільськогосподарського технікуму, правда, ситуація склалася так, що закінчував такий же Ладижинський технікум, де одержав диплом технікамеханіка по ремонту та експлуатації тракторів, автомобілів та сільськогосподарських машин. За направленням приїхав у Дяківку. У той час головою колгоспу був Андрій Марцинович Радзіховський, людина неординарна, вмілий господарник, розумний і чуйний керівник. Попросив Якова показати вкладку з диплома, глянув і сказав: – Ти мій! І надовго!
Так, власне і сталося. Після трьох місяців роботи механіком тамтешнього колгоспу голова доручив Якову Черватюку протягом зими провести курси трактористів.
У приміщенні дитячого садка у вечірні години молодий дев’ятнадцятирічний механік проводив заняття із ненабагато молодшими за нього хлопцями. У кінці березня комісія прийняла іспити, і весною господарство поповнилося дванадцятьма новими механізаторами.
А через кілька років головного механіка колгоспу Черватюка обрали секретарем партійної організації, одночасно він став заступником голови. Роботі віддавався сповна. На початку 70-х його нагородили орденом «Знак Пошани». Це була об’єктивна оцінка його праці.
Роки, прожиті в Дяківці, запам’яталися тим, що тоді тут велося велике будівництво. Споруджували школу, будинок культури, дороги, виробничі об’єкти. У той час непросто було діставати будівельні матеріали – цемент, панелі, ліс… Їздили по всьому Союзу у їх пошуку.
При всьому цьому Яків Олексійович спочатку сам, а згодом із дружиною, вчителькою фізики і математики місцевої школи Ганною Пантелеймонівною, не мали в селі власного житла, винаймали квартиру. Але це не було перешкодою для нормальної праці і сімейних радощів. У Дяківці народилися їхні доньки – Людмила та Світлана. Сам Яків Олексійович без відриву від виробництва закінчив Уманський сільськогосподарський інститут.
… Яків Олексійович незмінний з 1988 року голова районного комітету профспілки працівників агропромислового комплексу, а також очолює координаційну раду голів профспілкових комітетів району. Це означає, що постійно за вимогами служби, а найголовніше – за покликанням душі і за покликом серця перебуває серед людей, завжди і скрізь відстоює їхні інтереси, цього вимагає і від своїх колег.
Завжди з людьми і серед людей був він і з самого початку своєї трудової діяльності ще в Дяківці. Згодом трудився інженером у Бершадському автотранспортному підприємстві, де на другому місяці роботи його також обрали секретарем парторганізації. Через два роки – нова робота, цього разу – інспектором у районному комітеті народного контролю.
Працював Черватюк і в райкомі партії – завідувачем сільськогосподарського відділу. Вчився у людей, люди вчилися у нього.
Жити поза родиною, колективом не можуть і зараз ні Яків Олексійович з Ганною Пантелеймонівною, ні їхні діти та внуки.
Пройшовши уже чималий життєвий шлях, Яків Олексійович Черватюк може відверто дивитися в очі усім людям, з якими йому довелося працювати та спілкуватися. Прагнув і прагне при можливості допомогти тим, хто потребує допомоги. Власне кажучи, головним захопленням і справою його життя є спілкування з людьми, постійна турбота про них.
Тому що він любить людей. І земляки йому відповідають тим же.
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
