Хтось втратив сина або чоловіка у війні, хтось загубив на Майдані дорогу людину, хтось впав у перманентній, оранжевій… Люди, події, історія… Хтось прийшов на землю, щоб Україну ганьбити, а хтось прийшов її славити у своїх піснях, віршах, есе… Щойно мені вручили премію Василя Думанського, цього трудящого і болящого чоловіка, якого темні сили позбавили можливості рухатися. Та цей письменник, журналіст, філософ засвідчив своїм життям і творчістю, що може Бог!
Так само і життя багатьох моїх побратимів, як феномен, парадоксально-трагічний феномен, а їхні душі – арена боротьби добра і зла.
Тільки той, кого потрясло життя, може потрясати інших. «Усі ми народжені для страждання і радості, – писав Людвіг ван Бетховен, – але найщасливіші з нас ті, хто вміє і в стражданнях черпати радість».
«ЛЮДСЬКА ПІДЛІСТЬ» ВИБИРАЄ НАЙЧЕСНІШИХ (ЛІНА КОСТЕНКО).
Утой час, коли ми переховували «Марусю Чурай» під подушками в студентському гуртожитку, ще ніхто нам не казав про Івасюка, а злі і цікаві щойно відговорили про роман Олеся Гончара «Собор»… «Така націоналістка, така націоналістка…» – говорив про Ліну Костенко Щербицький із трибуни, а з ним погоджувались ті, хто не вмів відрізнити націоналіста від інтернаціоналіста. Та щастило на викладачів – талановитих, неординарних.
– Що поганого у тому, що людина йде до храму, де чистота, подих ладану – казала в нас у гостях у кімнаті доцент Людмила Шевченко, яка вела семінарські заняття з сучасної української мови.
– А якась нещасна студентка з сільгоспакадемії написала відгук у газету «Як Гончару не соромно писати такі твори?».
А люди ж, мов на іспиті сумління, сповідаються, причащаються…
Тоталітарний режим топтав і губив не тільки найсвітліші уми, а й цвіт країни, молодь, саму юнь. Авторка цих рядків, будучи маленькою, худенькою дівчинкою, несміливою та ще й із бідної простої родини, не могла і мріяти про красивого стрункого українського чи слов’янського юнака і полюбила красивого, доброго студента із В’єтнаму, який після закінчення університету виїхав на батьківщину.
А чого тільки вона тоді не наслухалась – по КДБ тягали, переслідували, весь час зупиняли на вулиці, щось розпитували. А тут ще й купа турбот в університетському житті – суботники, комсомольські збори, будзагони, штаби «Абітурієнт», де працювала влітку, випуски факультетських газет, шефська робота на швейних фабриках ім. СмірноваЛасточкіна, в будинку дитини, лекції на підприємствах і для слухачів робітфаку…
Всі дні (це крім лекцій і семінарів) були заповнені до хвилини. А скільки недобрих людей було на життєвому шляху! Закоханий у мене татарин, отримавши відмову, погрожував «сослать в Сибирь», бо «я не дорожу партией Ленина».
Пізніше показували кулаки і плювали в обличчя росіяни з чурбанською закваскою. Доводилось стикатися і з примітивними штучками робити злодіями людей з великої України, наклепниками, авантюристами, різного роду «мутлями» і «рогачами». Які топтали і топчуть мою українську землю, переслідуючи і досі говорячи про нас, українських письменників, упереджено. А від чого та упередженість? Душевна грубість. Якщо не тупість.
ЛЮДИ ВАЖКОЇ ДОЛІ – ІСТИННІ ПОЕТИ!
Довелось бути одного свята на концерті в сільському клубі. Діти, школярі, віночки, стрічечки, пісні, танці, квіти, молдавські «Коробейники», гуцульські «свайби»… – щось суцільне і безкінечне. Бездоганно красиві ведучі з папками та текстами, суворово перевіреними цензурою області, говорили «чергові» фрази – потім знову танці-стрічечкивіночки. І тут – на сцену виходить з авторськими піснями місцевий композитор Коля Максимов. Зал заворожено слухає. Аплодує стоячи. А ця талановита людина живе в маленькій скромній хатині, у глухому селі, на глухій вулиці, живе скромно, але чесно і по совісті на землі.
Сестри Аня і Надя Кружілко (дочки подруги моєї матері), завідуюча ДНЗ «Малятко» Клавдія Осіпчук, Людмила Кузик, сільський зоотехнік, жінка з надзвичайно привабливою ментальністю українки, тітки Лєна і Мотя з церкви – скільки ще таких є людей у селі, взірців порядності, людяності, благочестя!
Завжди підтримає у важку хвилину Валентина Василишина, юрист, і Ольга Бектаірова, фермер, Надія Таужнянська з бібліотеки. Чим не поети ці люди в душі?
З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, УКРАЇНО!
Незабаром святкуватиме моя Батьківщина чверть віку. Святкували і тоді, у Львові десятиріччя. Роздули багато, а людина загинула… На журналіста напали хулігани за Києвом машину викрасти в дядька. Може, й всього. А загинули і безвинні. Завдання – натиснути на курок в Ігоря Талькова? Чи просто гра, безглуздя? Життя поетів завжди було прикрите таємницею, хоч вони завжди відкриті і прості. Навіщо скрізь – де треба і не треба – робити політику, такий символізм і крайнощі? Люди завжди залишаються людьми. І діляться, зрештою, не на нації, партії, секти, угрупування, табори… Люди діляться на чоловіків і жінок.
З державним святом вітаю спонсорів премії Василя Думанського – керівників Серединки Олександра Кавуна і Миколу Хараїма, своїх творчих побратимів Федора Шевчука, Петра Маніленка. Бажаю здоров’я, гармонії зі світом, оптимізму. З гордістю вітаю всю редакцію, пишаюсь, що наша газета – одна з найкращих в Україні, наша журналістська організація також.
А ще – вітаю з наступаючим ювілеєм надзвичайно талановиту жінку з Києва, поетесу, яка народилася в Маньківці, – Наталку Поклад.
Катерина АНДРОНИК, с. Ставки.
вранці -2…-4° 
